Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

детей хотячому учитися походит». Академія в цей період дійсно мала загальнонаціональний характер, охоплюючи всі стани українського населення, від гетьманського небожа до звичайного селянина. Важливо, що тут формувалися кадри української керівної еліти. Саме сюди гетьман Мазепа віддав навчатися наукам своїх небожів і потенційних спадкоємців – Івана Обидовського та Андрія Война-ровського. Тут вчилися діти генеральної старшини та полковників – Орлики, Ханенки, Полуботки, Лизогуби, Ломиковські, Горленки, Мировичі, Новицькі, Голуби, Туранські, Маркевичі, Скоропадські та багато інших майбутніх державних, культурних, церковних діячів козацької України. Згодом тут навчалися їхні діти, і ця традиція зберігалася майже до кінця існування Гетьманщини. Саме тут, в академічних конгрегаціях, формувалися ідеї, які визначали політичну ідеологію козацької еліти і мали значний вплив на українську державну політику. Зі стін академії вийшло нове покоління старшини, що відігравало велику роль наприкінці гетьманування Мазепи, а потім в колах української політичної еміграції (Пилип Орлик, Федір Мирович), а також в Українській козацькій державі за часів наступників Мазепи (Павло Полуботок). Також тут готувалися кадри для місцевої української адміністрації полкового та сотенного рівня, яка помітно відрізнялася від своїх попередників доби Руїни, а також духовенства – фактично тогочасної української інтелігенції, яка формувалася з різних верств українського народу. За часів Мазепи Київська академія мала найбільшу за увесь період свого існування кількість студентів – понад 2 тисячі.

Такими великими успіхами Києво-Могилянська академія чимало завдячує Мазепі, якого Варлаам Ясинський називав «особливим обновителем, промислинником і благодітелем Братського монастиря». «Зрим Кіево-Могилянскіе Афины, щедрою десницею Вашею Панскою каменным строеніем и прав утверждением укрепленны», – писав у 1705 році ієромонах Антоній Стаховський, префект Чернігівського колегіуму, що згодом став Сибірським архієпископом, у своєму «Зерцале от писания Божественного». Затвердження статусу і прав академії, забезпечення її маєтками (зокрема надання Київському Братському монастирю села Більмачівки в Івангородській сотні Київського полку в 1692 році, сіл Виповзова і Лутави в Остерській сотні наступного року, села Плісецького в 1702-му, затвердження прав на село Стайок в 1707-му тощо), щорічна дотація в сумі 1000 золотих («на київських спудеїв»), різні коштовні подарунки (зокрема, значна кількість цінних книжок для бібліотеки), будівництво нового академічного корпусу та передача в 1703 році кількох будинків на Подолі, повсякчасна увага до академії та піклування про неї, часті візити та присутність на диспутах та академічних театральних виставах – усе це зробило гетьмана «ктитором преславної Академії Могило-Мазеповіанської Київської» (як називав цей заклад Феофан Прокопович у своїй посвяті до драми «Володимир»; ця назва стала звичною для академії). Передаючи академії село Плісецьке, гетьман писав, що робить це, «меючи особливый наш на тую обитель святую Братскую киевскую (в которой многими трудами ко общой церкви Божией и Малороссийской нашой отчизни пользе и потребе наукы визволение отправуются) респект и рементарскую патронствующую прихильность…» У 1708 – 1709 роках російська влада в Києві навіть всерйоз побоювалася «мазепинських симпатій» і якихось виявів непокори з боку Київської академії, яка після Полтавської битви переживала протягом досить тривалого часу далеко не кращі часи, а її професори в своєму колі нерідко з ностальгією згадували «золоту» мазепинську добу.

Києво-Могилянська академія була не єдиним важливим навчальним закладом Гетьманщини. Під безпосередньою опікою гетьмана Мазепи в 1700 році з'явився і почав швидко зростати новий академічний центр – Чернігівський колегіум. Він містився при Борисоглібському монастирі і спочатку мав лише три «класи» (курси) – інфіми, граматики та синтаксису, а з 1705 року, коли колегіум перенесли до більшого приміщення, – шість «класів», що, власне, і складали звичайну навчальну програму. Недаремно Ан-тоній Стаховський, префект колегіуму, присвятив видане в Чернігові 1705 року «Зерцало от писания Божественного» Мазепі як меценату чернігівських храмів та покровителю колегіуму, що згодом (у 30-ті роки XVIII століття) неофіційно називали «Чернігівською Академією».

Передбачалося також заснувати колегіум при новій єпископській кафедрі в Переяславі, і, схоже, лише бурхливі події 1708 – 1709 років змусили відкласти цю справу на майбутнє. Згодом цей план буде реалізовано, але вже не за життя Івана Мазепи.

Створюючи гідні умови для поширення вищої освіти в Українській козацькій державі, гетьман не хотів ізолювати українську молодь від навчання в інших європейських закладах. Немає сумніву, що Києво-Могилянська академія, завдяки його допомозі, добре забезпечувала академічні інтереси українського студентства. Цікаво, що за часів Мазепи українці з Гетьманщини рідко навчалися в університетах Західної Європи – очевидно, значно простіше і дешевше було вчитися вдома, а рівень освіти, який давала Київська академія, не поступався європейському. Але в останні роки свого гетьманування Мазепа охоче посилав українську старшинську молодь, яка пройшла світський курс (до курсу теології) в Києві, продовжувати навчання у Львові, в єзуїтському колегіумі. В цьому місті, наприклад, навчалися сини генерального обозного Іллі Ломиковського, його онук Микола Ханенко, майбутній генеральний хорунжий і автор славнозвісного «Щоденника», свояк гетьмана Мазепи – Іван Топольницький, син переяславського полкового судді Андрій Берло (згодом стане єпископом Переяславським під іменем Арсенія) та ін. Можливо, це було якось пов'язано з новою орієнтацією політики гетьмана, спрямованої на пожвавлення контактів між різними українськими землями, навіть із тими, що ніколи не входили до складу держави Хмельницького. Взагалі в цей період культурні контакти Гетьманщини із Заходом, які раніше відбувалися переважно через Вільно, почали налагоджуватися і завдяки львівським колам інтелектуалів.

З діяльністю київського та чернігівського академічних центрів безпосередньо пов'язаний розквіт української науки та літератури цієї доби. Поруч з численними академічними курсами та підручниками з теології, філософії, піїтики, риторики (ораторського мистецтва), діалектики (мистецтва вести дискусію) тощо, з'являються такі монументальні твори, як богословський трактат німецького архітектора на українській гетьманській службі (зокрема, за його проектом побудовано чудовий бароковий Троїцький собор в Чернігівському Іллінському монастирі), військового інженера та, що може видатися нашому читачеві трохи несподіваним, видатного теолога Адама Зернікау «Про сходження Святого Духа». Тоді ж було видано шедевр української агіографії (літератури, присвяченої житіям святих) – «Четьї-Мінеї» Дмитра Туптала (1684 – 1705), праці Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Іоана Максимовича та інших вчених теологів і філософів тих часів.

Дуже характерним для мазепинської доби був інтерес до історичних досліджень. Українська історіографія кінця XVII – початку XVIII століття була тісно пов'язана з політичним життям гетьманської держави. Українська політична думка того часу постійно користувалася історичними матеріалами та аргументами. Варто згадати лише, наприклад, вступ (преамбулу) до Конституції 1710 року («Виводу прав України» П. Орлика), історичні паралелі в листах та універсалах Мазепи, Петрика, Орлика, Скоропадського та інших діячів тієї доби. Можна з повним правом сказати, що всі визначні українські політики тоді справді всерйоз цікавилися історією, зокрема історією України. Це позначилося також на конкретних напрямках історичних