Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

— Мусите трохи в нас перебути, заки піддужчаєте. Я — «Ярослав», а це наша медсестра, «Рахеля»…

Он як, «Рахеля». Тепер уже нечемно було б і далі уникати прямого на неї погляду — за набутою ще за німців звичкою, його око вмить, як у калейдоскопі, зібрало з її лиця й склало докупи неомильні прикмети гнаної раси, ті, на які звичайно не зважаєш, доки тобі не вкажуть: змисловий підсмик пухлої горішньої губи, характерний, як в арабського огиря, закрій ніздрів, цяпки веснянок на оливковій шкірі, і очі великі, балухаті, як чорні персні, напівприкриті важкими повіками… І тут він пригадав собі, де вже бачив це густо відретушоване тінню обличчя: то вона нахилялась над ним зовсім недавно — клала йому мокрий компрес на чоло, обмивала й давала пити, втираючи рота й підборіддя. Невідь-чого засоромившись, він спитав:

— То це ви коло мене ходили?

Вона, сміючись, заговорила збуджено й шпарко, з гебрейською співною інтонацією, — мовби й собі ніяковіла і хотіла чимскорше закидати потоком слів своє збентеження:

— Я — і наш лікар, то він вас оперував, виймав вам кулю й зашивав плевру; гаразд, що легеню не зачепило, таки, нівроку, маєте щастя!..

— Дякую вам, — промимрив він спантеличено: його ніби зблизька накрило забутим довоєнним гомоном Галицького базару, жидівських рундуків, де рухливі чорноокі купці навперебій вихваляли свій крам, поцокуючи язиками, й захотілося знову заплющити очі: в цій жінці було забагато життя, воно било з неї густе і масне, як нафтовий виприск, а він був заслабий. Священик із медсестрою, вочевидь зрозумівши його стан, обмінялися короткими, бистрими поглядами, як дорослі змовники над малою дитиною, але він на них уже не розсердився — на те також був заслабий, а сили мусив щадити, якщо хотів від них чогось довідатися. Мусив конче їх затримати, говорити до них, щоб не відійшли і не лишили його на самоті з нестерпно випеченою в пам'яті картинкою: плями сонця на стовбурах дерев — і квадратова спина «Романа» зі штурмовою Гвинтівкою й «лимонкою» в кобурі, підперезана поверх блузи доморобним сукняним паском. Їм і самим не хотілось отак відразу від нього відходити, і він це чув: це-бо вони, ці двоє, — ба ні, троє: вкупі з невідомим лікарем, — одбили його у смерти, він був їхньою власною приватною перемогою, якою вони тепер мали повне право тішитися, і він поспішав із того скористати. Закидав їх питаннями стисло, сухо, по самій суті справи, як в СБ — не даючи допитуваним оговтатися, тихим голосом, бо груди спирала ядуха й боявся нового нападу кашлю, але сила все ж вирівнялась і стала по його стороні — анонімна, безлика сила Організації, сліпа, як фізичний закон: на коротку мить він зумів її собі повернути — він знову був не хворим, а старшиною, і двоє здорових, повнокровних людей, мужчина й жінка, стояли над ним на струнко, самі того не помічаючи. Хто приніс його до шпиталю? Люди «Гайового». Відомостей зеро цілих, зеро десятих — звісно, хто ж би ще, якраз із людьми «Гайового» ж він і йшов. Скільки їх пробилося? Цього вони не знали. Чи були ще ранені? Були, але легко, в руку, в литку, неглибоко. Богу дякувати. Убиті? Цього вони також не знали — але якби були, то чутка б напевно дійшла, по довколишніх селах би знали. То вони не в селі? Ні, в селі тепер небезпечно, не інакше як хтось доносить, цілий місяць перед Великоднем енкаведисти стояли постоєм і шукали по всіх хатах, доки таки не знайшли криївку з двома раненими, — знали, за чим шукали. І що? Взяли живих? Ні, пострілялися хлопці. Царство їм Небесне, хай спочивають з миром. А ця криївка в лісі, надійна, тут неподалік, у лісничівці, його й оперували, той зверхник, що його виніс на собі, носатий такий, застеріг їх, що ранений — то важна особа, командир із надрайону, і щоб вони зробили все можливе. Он воно що. Він дуже їм дякує. І ще раз дякує, «Рахелі», яка, спохопившись першою, піднесла йому до вуст горнятко з водою — дуже добра вода, певно, джерельна; взагалі, шпиталька, здається, уряджена дуже добре. А тепер хай друг командир трохи собі одпочине. І як довго йому ще одпочивати? Про це ліпше розпитатися в лікаря, коли той повернеться. Схоже, більше вони таки не мають чого йому сказати. Він знову їм дякує; просто тобі рекордна кількість подяк за одиницю часу. Але він і справді змучився — як витрушений ворок.

Носатий — то «Стодоля», річ очевидна: то він має такого прикметного, витягнутого наперед писка з запалими щоками, як у вовка, — ніс видається. Той знається на конспірації, нічого не скажеш, але цим разом трохи переборщив — міг би лишити бодай інформацію про зв'язок, замість кинути його тут на бездіяльне вичікування. Вони ж несли повні наплечники літератури — чи вдалося врятувати хоч дещицю? «Стодоля», гм. Виніс на собі, ич як. Чому йому здавалося, наче його мав вирятувати «Роман»?..

Це дуже добре, що «Стодоля» цілий і неушкоджений. Поки він тут вилежувався, «Стодоля», значить, працював за них двох. Треба було зібрати дані про місцеву большевицьку аґентуру, видать, загніздилось їх тут і справді як черви… Мав би-с тішитися, «друже командир».

Не тішився. Принаймні не так, як мав би. І то з украй примітивної причини, аж собі самому стидно було признатися: «Стодоля» йому не подобався. Якийсь між ними стояв бар'єр, і жоден із двох не мав охоти його долати. Нечасто таке буває в підпіллі, де всі поєднані духом братерства й спільного приділу, — де тішишся вже просто від того, що бачиш товаришів живими. І треба ж, щоб це був саме «Стодоля». Щоб саме «Стодолі» він завдячував порятунком.

З двох найпоширеніших способів вив'язатися перед собою з немотивованої неприязні до того, хто зробив нам добро, — забути добро або ж умотивувати неприязнь, — він інстинктивно обрав другий: в пам'яті спливло чуване раніше про «Стодолю» — розстріляв хлопця, що вночі заснув на стійці. Хлопець тільки напередодні прийшов із поблизького села; мав вісімнадцять літ. «Стодоля» вчинив, як велить наказ, ніхто не міг би йому дорікнути. Проте Адріянові не хотілося думати про того хлопця і про його останні хвилини перед розстрілом — так, ніби то він сам