Читати книгу - "Гойдалка дихання"

Вітер шурхотів, і я почув голос своєї матері. У те моє останнє літо вдома мама не повинна була казати за столом:

— Не наколюй картоплю виделкою, вона кришиться, виделка призначена для м'яса.

Мама не могла собі навіть уявити, що степ знає її голос, що колись серед ночі у степу картопля тягтиме мене до землі, а зірки згори колотимуть мене кожна окремо. Що я шкандибатиму через поля і траву до табірних воріт, ніби шафа. Про це тоді за столом ще ніхто не здогадувався. Що мине всього лише три роки, і я стану самотньою серед ночі картопляною людиною, а своє повернення до табору називатиму дорогою додому.

Біля табірних воріт собаки гавкали своїми нічними голосами, високими, як сопрано, схожими на плач. Можливо, Тур Прікуліч домовився і з вартовими, бо вони пропустили мене, не контролюючи. І я почув, як вони сміються за моєю спиною. Хтось тупотів по землі. Я не міг озирнутися, бо був занадто напханий картоплею. Мабуть, один із них зімітував мою дерев'яну ходу.

Наступного дня я приніс Альберту Ґіону на нічну зміну три середні картоплини. Можливо, він захоче з'їсти їх згодом, спокійно, підсмаживши на відкритому вогні. Але він не захотів. Він роздивився кожну з них і поклав собі у шапку. А мене запитав:

— Чому саме 273 картоплини?

— Бо мінус 273 градуси за Цельсієм — це абсолютний температурний нуль, — відповідаю я. — Холодніше просто не буває.

— Тобі ще наука в голові, — каже він. — Ти точно прорахувався.

— Я не міг прорахуватися, — кажу я. — Число 273 само себе пильнує. Це постулат.

— Постулат, — каже Альберт Ґіон, — тобі варто було подумати про щось інше. Лео, слухай, ти ж міг утекти.

Я дав двадцять картоплин Труді Пелікан і заплатив цим за цукор і сіль. А через два місяці, незадовго до Різдва, картопля закінчилася. Останні картоплини мали на шкірці синьо-зелені очка, які дивилися вбік, як очі Беа Цакель. Я трохи подумав над тим, чи варто при нагоді розповісти їй про це.

НЕБО ВНИЗУ, ЗЕМЛЯ ВГОРІ

У нашому літньому будиночку на Венчі, у глибині саду, стояла дерев'яна лавка без спинки. Вона називалася дядько Германн. Мабуть, ця назва пішла від того, що ми не знали нікого, хто б так називався. Дядько Германн мав укопані у землю дві круглі дерев'яні ноги із стовбурів дерев. Сидіння лавки лише зверху було гладенько обстругане, знизу на дереві все ще була груба кора. На сонці дядько Германн пітнів краплинами соснової смоли. А якщо ми обдирали їх, наступного дня наростали нові.

Трохи вище, на порослій травою горі стояла тітка Луіа. Вона мала спинку і чотири ноги, була меншою і тоншою за дядька Германна, а також старшою. Дядько Германн з'явився після неї. Я скочувався вниз по пагорбу від тітки Луіа. Небо було піді мною, земля — наді мною, а посередині була трава. І трава завжди тримала мене за ноги, не давала впасти у небо. Я постійно бачив перед собою сіру нижню частину тіла тітки Луіа.

Одного вечора мама сиділа на тітці Луіа, а я лежав біля її ніг на спині у траві. Ми дивилися в небо, над нами були зорі. А мама натягнула собі комір вовняного светра на обличчя так, що, здавалося, це светр має губи. Аж поки светр, а не вона, сказав:

— Небо і земля — це світ. Небо таке велике, бо у ньому для кожної людини висить плащ. А земля така велика через усі ці відстані до пальців ніг світу. До них так далеко, що треба припинити думати про це, бо починаєш відчувати всі ці відстані, як порожню нудоту у шлунку.

Я запитав:

— Де на світі найширше місце?

— Там, де світ закінчується.

— На пальцях його ніг?

— Так.

— Їх теж десять?

— Гадаю, так.

— Ти знаєш, котрий плащ належить тобі?

— Знатиму аж тоді, коли опинюся в небі.

— Але ж там опиняються тільки мертві.

— Так.

— Як вони потрапляють туди?

— Вони мандрують душею.

— Душа теж має пальці ніг?

— Ні, вона має крила.

— У цих плащів є рукави?

— Так.

— Ці рукави і є їхніми крилами?

— Так.

— Дядько Германн і тітка Луіа — це пара?

— Якщо дерева одружуються, то так.

Після цього мама підвелася і зайшла до будинку. А я сів на тітку Луіа, на те саме місце, де досі сиділа мама. Там дерево було теплим. У саду тремтів чорний вітер.

ПРО НУДНОЩІ

Сьогодні у мене немає ні ранкової, ні денної, ні нічної зміни. Після останньої нічної зміни завжди настає довга середа. Це моя неділя, яка закінчується аж у четвер о другій годині дня. Довкола мене забагато чистого повітря. Мені слід було б обрізати собі нігті, але коли я робив це попереднього разу, мені здавалося, ніби я обрізаю нігті комусь іншому. І я не знав, кому саме.

Через вікно барака видно центральну алею табору аж до їдальні. Нею ідуть дві Ціррі, вони несуть одне відро, у відрі вугілля, воно важке. Вони проходять одну лавку, а на наступній сідають перепочити, бо вона має спинку. Я міг би відчинити вікно і помахати їм або вийти надвір. Я вже навіть опускаю ноги в калоші, але так і залишаюся сидіти на ліжку, з ногами в калошах.

Переді мною — нудна манія величі ґумового хробака у годиннику з зозулею, чорне коліно біля пічної труби. На підлогу падає тінь подряпаного дерев'яного стола. Коли сонце переміститься, його тінь оновиться. Ще переді мною — нудне водяне дзеркало у бляшаному відрі з водою і вода у моїх набряклих ногах. Нудьга обірваної нитки на моїй сорочці і нудьга позиченої голки, поряд із нею — тремтливо-нудне зашивання, під час якого мозок насувається мені на очі, а в кінці — нудне відкушування нитки.

Існує типово чоловіча нудьга нерозпізнаних депресій і бурчання під час позбавленої найменшого азарту гри в карти. Той, хто отримав кращі карти, повинен хотіти виграти, але чоловіки припиняють гру ще до того, як хтось виграв або програв. А у жінок буває нудьга співу, ці їхні сповнені туги за домом пісні під час вичісування вошей у нудьзі солідних рогових або бакелітових гребінців. А буває і нудьга неякісних гребінців від вошей, бляшаних, від яких немає жодної користі. Існують нуднощі гоління налисо і нуднощі черепа, схожого на порцелянову кулю,