Читати книгу - "Гойдалка дихання"

юнака, на півголови нижчого за мене. Він чекав на мене і помахав мені рукою. Я навіть не зупинився біля нього, бо він поспішав, ми пішли далі, вздовж капустяного поля. Він лузав соняшникове насіння, кидаючи в рот відразу по два, потім його губи викривлювалися, з кутика вилітало порожнє лушпиння, а він сам у той момент уже готував наступну порцію, яка так само миттєво зникала у роті, і потім звідти вилітали порожні шкаралупи. Ми йшли так само швидко, як він гриз насіння. Я подумав, що він, можливо, німий. Він не говорив, не пітнів, акробатика його рота не збивалася з ритму. Він ішов так, ніби вітер тягнув його на коліщатках. Він мовчав і їв, ніби машинка для лущення зернят. Потім він потягнув мене за рукав, і ми зупинилися. По полю розійшлися зо два десятки жінок. У них не було інструментів, і вони голими руками вигрібали із землі картоплю. Вартовий промовив щось до мене. Сонце стояло посеред неба, як розплавлений шматок металу. Я гріб руками, земля була твердою. Шкіра тріскалася, а бруд пік у ранах. Коли я піднімав голову, перед очима у мене літали цілі стада блимаючих точок. У голові пульсувала кров. На полі цей юнак з пістолетом виконував усі можливі функції: був не лише вартовим, а й начальником, бригадиром, розподіляв роботу, а потім контролював виконання. Якщо він ловив жінок за розмовами, то бив їх картопляним бадиллям або запихав до рота гнилі картоплини. І він зовсім не був німим. Я не розумів, що саме він кричав при цьому. Це не були матюки, які звучали під час розвантажування вугілля, ані накази на будівництві і навіть не ті слова, які вживалися у шахті.

Потім я збагнув і те, що Тур Прікуліч домовився з ним, що він примушуватиме мене працювати цілий день, а застрелить аж увечері, нібито за спробу втечі. Або ж що він увечері запхне мене у землянку, але окрему, бо я був тут єдиним чоловіком. Або не лише на цей вечір, а й на всі наступні, бо тепер я вже ніколи не зможу повернутися в табір.

Коли настав вечір, юнак розширив свої повноваження і тепер був не лише вартовим, начальником, бригадиром, розподіляв роботу, контролював виконання, а й став комендантом табору. Жінки вишиковувалися на перекличку, кожна називала своє ім'я і номер, вивертала кишені фуфайки і показувала, що має у кожній руці тільки по дві картоплини. По дві середнього розміру можна було собі взяти. Якщо картоплина була завеликою, її міняли. Я стояв останнім у ряду і показав свою пошивку. У ній було 27 картоплин, 7 середніх і 20 великих. Мені теж дозволили взяти 4 середніх, а решту я повинен був витрусити на землю. Юнак із пістолетом запитав, як мене звати. Я відповів:

— Леопольд Ауберґ.

Він підчепив ногою одну із середніх картоплин із землі і так, ніби це мало якийсь зв'язок із моїм іменем, відфутболив її мені за спину. Я втягнув голову в плечі. Наступну він уже не ногою копне, а кине, прицілившись мені в голову, а потім наздожене її кулею зі свого пістолета, і вона розірветься разом із моїм мозком. Поки я думав про це, він спостерігав, як я запихаю свою пошивку у кишеню штанів. Потім він узяв мене за рукав, вивів із ряду і мовчки, ніби він знову онімів, показав рукою у вечірній степ, туди, звідки я прийшов уранці. Там він залишив мене стояти. А жінкам віддав наказ рухатися колоною і повів їх у протилежному напрямку. Я стояв на краю поля, дивився, як вони йдуть геть, і був певен, що незабаром він залишить свою бригаду без нагляду і повернеться до мене. І коли не буде свідків, прозвучить один-єдиний постріл, який означатиме: застрелений під час спроби втечі.

Бригада марширувала все далі й далі, зменшуючись кожної миті, ніби брунатна змія. Я стояв, ніби прирослий до місця, перед горою картоплі і починав вірити, що насправді домовленість існує не між Туром Прікулічем і вартовим, а між нами із Туром Прікулічем. Що ця домовленість — це гора картоплі. Що Тур хоче заплатити мені за шалик картоплею.

Я напхав усюди, куди тільки міг, картоплі різного розміру. Нарахував 273 штуки. Янгол голоду допомагав мені, він був вправним злодієм. Але після того, як він мені допоміг, він знову перетворився на вправного мучителя і не давав мені спокою протягом усієї дороги додому.

Я рушив до табору. Незабаром усе моє тіло почало чухатися, воші голови, воші шиї і потилиці, воші під пахвами, на грудях, воші у всіх інтимних місцях. А між пальцями ніг, не обгорнутих онучами, і так завжди свербіло. Щоб почухатися, я мав би підняти вгору руку, але рукави були напхані картоплею, тож я не міг. Під час ходи треба було згинати коліна, але я не міг через напхані картоплею штанини. Я прошкандибав повз перший терикон. Другий усе ніяк не наближався, хоча здавалося, що розташований він недалеко, або ж я помилявся, оцінюючи відстань. Картопля була важчою за мене. Для третього терикона поволі ставало занадто темно. У всіх куточках неба загорілися зорі.

— Чумацький Шлях веде з півдня на північ, — казав колись перукар Освальд Енйетер, коли другий із його земляків стояв на табірній площі після невдалої втечі. — Щоб потрапити на захід, — казав він, — треба перетнути Чумацький Шлях, а потім повернути направо і далі триматися прямо, тобто постійно перебувати лівіше Великої Ведмедиці.

Я ж не міг знайти навіть другого і третього териконів, які тепер, на зворотному шляху, мали б бути ліворуч від дороги. Краще, коли ти перебуваєш під постійною охороною, ніж коли ти постійно розгублений. Акації, кукурудза, навіть мої кроки — усе було вбране в чорне. Капустяні голови дивилися мені вслід, ніби людські голови, вони мали дуже різні зачіски і шапки. І тільки місяць був убраний у білий чепчик і ощупував пальцями моє обличчя, ніби медсестра. Я подумав собі, можливо, ця картопля мені взагалі не потрібна, можливо, я смертельно хворий, отруєний у підземеллі, просто ще про це не знаю. Я чув приглушені пташині крики з дерев і їхнє жалібне відлуння десь удалині. Нічні силуети можуть бути розмитими. Не можна давати волю страхові, — думав я собі, — бо тоді я пропав. Я говорив сам із собою, щоб не молитися:

— Статичні речі не псуються, їм не потрібне ніщо, окрім єдиного, постійного і незмінного зв'язку зі світом. Зв'язок степу