Читати книгу - "Хроніки Південного"

Коли Мінде говорить про гроші, здається, що він мене не чує, інші люди довкола для нього не існують. Усе має відбуватися за його планом, саме так, як він надумав, і байдуже, що інші кажуть, бо він придумав план і всі мають рухатися за ним, як шахи на дошці. А я б не сказав, що він добрий шахіст — скільки ми з ним грали, він завжди програвав мені.

Я повертаюсь додому, гортаю сторінки газет, шукаю якогось дантиста. А мати знов мене викликає на килимок. Вона подзвонила у школу і з’ясувала, що на фізкультурі нічого зі мною не трапилось. Тоді якимось чином знайшла телефон тренера, подзвонила і дізналась від нього, що на тренуванні зі мною теж нічого не сталося. Втім, це була чудова нагода повернутися до питання моєї гри в команді з дорослими з підробним дозволом батьків, і цього разу я вже не міг тріснути дверима й піти собі. Що мені залишалось — треба всю провину з носом звалити на ту саму банду, що ніби забрала в мене гаманець. Я навіть не мав відчуття, що брешу. І яка різниця, як той зуб відбився і що з моїм носом трапилось, я мушу залагодити цю справу, і все. Таких нісенітниць на сповіді навіть згадувати не буду.

Стосовно дозволу батьків, тут потрібно серйозніше поговорити. Не зміг більше ховати своїх аргументів. Тепер тренер точно не допустить мене до гри, поки моя мати не погодиться. Тому необхідно переконати її дати той дозвіл. Починаю пояснювати, що регбі — нормальна гра, як і всі інші, і там не тлумляться. Я й не вмію битися, сама ж бачила, як я повернувся з розбитим носом, коли алкаші мені вгатили. Краще я б умів битися. Коли б там усі билися, хіба в Англії грали б у регбі у всіх школах на фізкультурі, як у нас у баскетбол? Насправді я не мав зеленого уявлення, що коїться в їхніх школах на уроках фізкультури, але хто б це перевіряв. Ще раз повторив свою історію про травми і про те, що баскетболісти, футболісти і навіть танцюристи більше травмуються. Ймовірно, шахи — єдиний безпечний спорт. А Сабоніс[15]? Ось Сабоніс мені тут вчасно у голову прийшов, дякую, Сабас! А Сабоніс почав грати за баскетбольну команду «Жальгіріс», коли йому було сімнадцять, і лише завдяки йому команда перемогла команду ЦСКА. Пам’ятаєш, як тоді вся Литва на радощах верещала біля тєліків. А тепер уявіть, якби батьки йому говорили: ти що, з дорослими чоловіками будеш грати? Мабуть, збожеволів?! Тобі ще зарано. А грати з Ткаченком навіть і не думай, сам подивися, який він здоровий. Ми ж не хочемо ростити сімнадцятирічного сина в інвалідному візочку. А «Жальгіріс» міг би лише помріяти про фінал, і ніхто б не скандував «Литва, Литва!». Ніхто б тоді не відчув, що ми перемогли москалів, і ніхто б не говорив, що Саюдіс почався під час змагань «Жальгіріс» проти ЦСКА. Я, звичайно, не Сабоніс, але якщо далі гратиму лише у команді юніорів, то ніколи ним і не стану, а в спорті пару років — дуже багато, і під час кожного тренування з дорослими я навчаюсь чогось нового. Звичайно, нас не показуватимуть по тєліку і ніхто не скандуватиме «Литва! Литва!», але чи тому я не маю права грати в регбі? Не маю права навчатися грати краще? Я ж хочу не просто чимось займатися, щоб час вбити для того, аби батьки були спокійні, що їхня дитина кудись ходить і зайнята чимось корисним. Я граю, бо хочу грати для того, щоб чогось досягнути, а не просто час провести. У тому вся різниця.

Здавалось, що ця промова мою матір трошки схвилювала. Про Сабоніса вона зрозуміла і подумала не лише про себе, але й про мене. Однак врешті-решт все завершилось тим, що вона дозволила ходити на тренування з командою юніорів, і подала це як велику милість. До першої травми. І щоб із навчанням у школі все було чітко. Ну що ж, поки й так добре. Я зачекаю, поки все заспокоїться, а тоді якось повернуся до команди дорослих.

Добре, що всі знають про баскетбол. Хоч у тому його користь. Моя мати колись принесла бозна-звідки оригінальні фотки «Жальгіріса», — якщо фотки взагалі можуть бути оригінальними. Під час перерви сидять Хомічюс, Куртинайтіс, піт втирають, а тренер Гарастас щось їм там пояснює. Знімки зроблені не мильницею, а професійним фотиком, здається, навіть відчуваєш запах їхнього поту, а якби торкнувся до їхнього плеча, вони обернулися би. Але ти б не торкався до них, навіть коли б і був там, бо тоді як подивишся Господу в очі? Не знаю, звідкіля мати ці фотки дістала, але вони були священною реліквією. Це не перезнімковані фотки Брюса Лі чи Ван Дама, ці були справжніми.

Дзвоню увечері Моніці і говорю: було б добре зустрітися. А вона каже: звичайно. Та я оправдовуюсь, що в мене тепер тренування щовечора, тому не можу. Вона каже: прибігай після тренувань. Ніби й логічно. Аякже, зараз припруся з подертою мордякою: привіт, а я тут через одну діваху трошки побився. Спонтанне і переконливе вішання лапші комусь на вуха ніколи не було моєю сильною стороною. Тому лепечу, що в мене багато уроків, які роблю після тренувань, — жорстко так багато, ти ж знаєш сама, а я тепер хочу трошки підняти оцінки з литовської мови, отже, багато читаю. Ось зараз Достоєвського почав, а ще дістав «Відьму і дощ»… Звідки? Та було у батьків однокласника, сховали від нього, але він знайшов, бо вони так добре сховали і самі забули, що та книжка в них є. Він прочитав і мені дав теж… Коли зустрінемось, буде про що поговорити. Але зможу лише за декілька днів і буду цього з нетерпінням чекати. Бувай!

Під час вечері до мене доходить, що більше нема причин ховати зуб і я зможу повернути гроші Мінде. Моя мати все на регбі не зможе звалити, а я продовжу тему і все звалю на тих, які нібито мій гаманець забрали та ще й зуб відбили. Після їжі я починаю язиком проводити по зубах, так, щоб верхня губа піднялась. Усе відбувається так, як я й розраховував.

— Та ще й зуб відбитий!!!

— Ну, так.

— Де це?

— Та це ті ж самі, що гаманець забрали.

Мама майже заслабла, а я далі продовжую плести: