Читати книгу - "Німа"

— Нічого.

— Ви заважаєте спокою громадян.

— У нас що, забороняється бути щасливим? — Тася насмішкувато зводить брови докупи.

Патрульний губиться й мовчить.

— Така розумна? Може, поговоримо про це у відділку? — невдоволено втручається другий.

Дівчина несподівано зригує. Жар мимохіть сміється.

— Це неповага до представників закону, — погрозливо супиться перший.

— Це природа, — спокійно заперечує дівчина. — Ми все зрозуміли. Більше не шумітимемо.

Коли вони відійшли на безпечну відстань, Жар полегшено зітхає.

— Я думав, вони відчують запах алкоголю й заберуть нас за хуліганство.

— Тупі обмежені недолюдки, — упевнено зауважує Тасіта, одягає пальто й закурює цигарку. Хлопець застібає їй ґудзики. — Ти бачив, як вони на мене зиркнули, коли я відригнула? Вони точно подумали, що я некультурна.

— Але ж робити це справді некультурно, — м’яко посміхається Жар.

— Ні. Це природно. Я чимало думала з цього приводу. І знаєш, я впевнена, що нас сьогодні сприйняли за якихось психів, коли я почала кричати, а ти приєднався до мене. Але хто ті люди, які думали про нас, як про неадекватів? Зашорені буденністю, закомплексовані, передбачувані, багато в чому обмежені суб’єкти. А всі ці правила етикету, що їх вигадали якісь наші предки? Чому природні для твого організму речі вважаються ганебними в суспільстві? Чи так уже й погано висловлювати задоволення від з’їденого чи випитого? Чому думка більшості завжди визнається правильною. Що ж виходить? Традиція домінує над розумом індивіда? А найфеноменальнішим я вважаю те, що по- справжньому розумні, творчі люди слухняно приймають правила маси, яку так зневажають.

— Ти хочеш сказати: ми живемо за стадними принципами?

— Я хочу сказати, що ми сьогодні стали темою для розмов багатьох людей, які ніколи не дозволять собі зробити те, що робили ми. — Тася посміхається й обіймає його. — Тепер ми чийсь яскравий спогад.

Грюкають двері.

Низ живота тягне від неприємного болю. Тася не налаштована на зустріч. Більше того, їй хочеться зараз лягти, затулити вуха руками й згорнутися калачиком. Тільки б її не чіпали. Пігулки від болю не діють.

— Ти взагалі офігіла?! — до кабінету вривається оскаженілий Вален. — Знав би, де ти живеш, ще б у суботу вночі був у тебе!

Піддослідна здригається й скошує очі на телефон. Не дивлячись на сентиментальність, її колишній бував дуже жорстоким.

— З чого ти взяв, що мене не було?

— Була? Добре, тоді скажи, що саме я робив у театрі? — Він жбурляє своє чорне пошарпане пальто на землю і йде прямо на неї. — Про що я говорив? Це була вистава? Концерт?

— Вален… — Вона дістає два пластикові стаканчики й вино. — Ми не бачилися з тобою декілька років поспіль. Думаєш, мені важливо знати, як ти живеш, чим займаєшся… Чи є в тебе дівчина…

Хлопець скрегоче зубами і, взявши до рук стаканчик, подає. Тася спокійно заповнює його.

— Немає. Шльондр, з якими я спав останні чотири роки, я не беру до уваги.

— Та займайся ти чим захочеш. Мене це не обходить. Якщо хочеш знати, у мене навіть є хлопець, якому я обіцяла секс в кінці місяця.

Вален стискає долоню в кулак і грюкає по столу.

— Брешеш!

— Я тому й не прийшла, що була в його обіймах.

— Сука. — Його настрій змінюється швидше, ніж погода за вікном. Тепер він розслаблений і впевнений у собі. — Та я знаю, що ти виконуєш свої обіцянки. Пам’ятаєш, як ми розлучилися?

— Ні…

— А я тобі нагадаю. Ти зустріла таку собі невинну дурепу — художницю, збоченку. Ти пам’ятаєш, як сказала мені, що закохалася в шмару?

— Припни язика. Вона хороша дівчина. — Тася, на відміну від нього, нервує. — Не твоєю брудною пащекою говорити про ту світлу дівчину.

— Хай так, — легко погоджується Вален. — Ти мені тоді сказала, що тобі потрібна людина, яка б не тільки чогось прагла, але й мала вже певні досягнення. А я такий ферт, що ніколи нічого не досягну. Ми були п’яні. Після цих слів я схопив тебе за горло й став погрожувати, що не дам тобі спокою. А ти пообіцяла: повернешся до мене, якщо я знайду вартісну ціль і досягну її.

— Ти ще потім довго слав мені повідомлення… — Піддослідна прикриває обличчя руками, згадавши, як боляче їй було того дня, і відчуваючи інший біль — від місячних. Вона не хотіла розлучатися з Валеном, але й не бачила майбутнього для їхніх стосунків. Познайомившись із Вірою, вона усвідомила, що люди бувають добрими і їм можна довіряти. А Вален був циніком, який ненавидів усіх і вся, але з нею він