Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"

батареями. При першій-ліпшій нагоді хочемо зігнорувати хрестоматійний закон переходу кількості в якість. І в даному разі теж: не знайшли матеріалу, який би відповідав ядерним енергіям та температурам, надпроникним випромінюванням при розгоні до світлових швидкостей. Чи варто було? Тягнути свою протоплазму, свій мікроклімат, їжу і виділення — крізь парсеки в безмежно чужий світ. Альтернативний шлях завжди був поряд, саме ним людство віддавна проникло у всесвіт значно далі, ніж механічним переміщенням: радіосигнали, радіотехніка… Проте і тут є гандж: каменюка і за мільйон кілометрів від місця старту залишиться каменюкою, а радіопромінь (як і світло), навіть вузько спрямований, все одно розширюється, розпливається… Віднайти б спосіб самоущільнення таких променів.

І, мабуть, якби вклали у ці пошуки стільки ж сил і коштів, як у нерозв’язну задачу про космокораблі, то й віднайшли б. Але на той час панувала ідея міжцивілізаційних таксі, факторій, де наші вимінюють у жукооких іносвітян шило на мило і риб’яче хутро, утверджуючи водночас людські уявлення про добро і зло, моральність і справедливість — як універсальні у всесвіті.

Одне слово, нам утерли носа. Втерли його “радіопакети” міліметрового діапазону з величезною кількістю нової для нас інформації. Було на що подивитись і було що послухати в міліметрових діапазонах, коли “радіопакети” почали з ґрунтовністю і методичністю, що виключали будь-яку думку про зухвалий жарт, видавати спочатку відеоінформацію про себе, найдоступнішу, а потім кодовану смислову. То була діяльність з розмахом. На П’ять Днів усі земні справи відклались: сотні мільйонів телеглядачів і, що важливіше, сотні тисяч учених спостерігали, порівнювали, розгадували, радились… Дуже плідним був День Третій, коли стало зрозуміло, що з пакетами може бути діалог: можна запитати й дістати відповідь.

То було п’ятеро істот, що прилетіли для перевірки розумності електромагнітного випромінювання Сонячної системи з Тризір’я Альфа-Центавра. Не було потреби уточнювати, від якої саме із трьох зірок, від яких планет, бо там давно вже не було планет — рої кристалічних істот довкруг світил, довкруг джерел їхнього розвеселого життя. Ці п’ятеро не могли втілитися в кристалічні форми, оскільки не лише технічних можливостей для зчитування радіосуті, а й уявлення про ці штуки ми не мали. Усі П’ять Днів вони ретранслювали себе то поміж супутниками зв’язку, то на місячних та марсіанських радіотелескопах — сновигали по всій Сонячній, щоб нас просвітити, відповісти на всі можливі запитання. (Троє з них, як ми дізналися згодом, витратили на це частину своєї основної “енергії існування” і на зворотному шляху до Тризір’я розсіялись).

Але просвітили вони нас добряче. Це був переворот-поворот. Щодо того, яку інформацію краще передавати, аби сигнали не розсіювались, усе виявилось доволі простим: треба передавати себе. Виражену у псі-потенціалах цільність своєї натури, індивідуальну виразність, цілеспрямованість, глибину сприйняття світу, життєву активність — усе те, що зробило (і робить) людину розумною істотою. Саме завдяки підвищеному псі-заряду (а не посиленому харчуванню: корови і тигри їдять набагато більше) люди ходять на двох кінцівках, звільнивши руки для складної праці, з піднятою головою для спостережень. У космосі ці якості (безумовно, в поєднанні з електромагнітним підживленням) дають можливість стабілізувати поле.

Кристалоїди тоді висловили не вельми приємну думку, що для псі-транспортування люди “дозріли” хіба що тільки якоюсь мірою, далеко не кожному індивіду це може вдатися.

Це було дванадцять років тому.

Нас називали божевільними, самогубцями, смертниками. Відверто кажучи, спершу так воно й було. І головне — не можна було заховатися за піддослідних тварин, собак чи навіть мавп: зчитування можливе тільки для високорозвинених істот. Треба не лише не боятися переходу в радіохвильовий стан, а й прагнути до цього всім своїм єством. І ризикувати. Кристалоїди лише ствердили, що для нас це можливо, а за втілення ідеї в життя треба було платити: методика і режим зчитування— втрати, оптимальне зберігання напівживих тіл — втрати, входження, ретрансляції, розсіювання — втрати, втрати, втрати…

Власне, свого часу авіація починалась не краще.

Отож чотири місяці тому я стартував з вихороподібної антени Інституту в напрямку Медіани — ланцюга ретрансляторів, що з’єднують Тризір’я Альфа-Центавра і зірку Барнарда, саме з цієї траси звернули до нас радіопакети кристалоїдів. Нині, враховуючи наші інтереси, траса відхиляється до Сонця. Кристалоїдам та кремнійорганікам роботи там ще чимало, та коли вона завершиться, від Землі до перехрестя з поворотами на інші світи буде палицею докинути-півтора світлових роки.

Від нас по Медіані рухаються вже чотири ретранслятори, спарені: одна вихороподібна антена спрямована до Сонця, друга — вперед. Рухаються вони з швидкістю п’ятнадцять тисяч кілометрів на секунду. Відстань між ними — місяць польоту зі світловою швидкістю.

Я мав досягнути першого ретранслятора, підживитися, досягнути другого, підживитися, самостійно переключитися на зворотну трансляцію — до Сонця. Якби мені це не вдалося, третій ретранслятор зробив би все автоматично.

До мене таку “штуку” з найближчим ретранслятором проробив Борис, Гераклів син.

Це був мій шостий радіополіт. У попередніх все було гаразд. Тіло в стані мінімальної життєдіяльності, летаргічної депресії (“трошечки ідіот”, як каже Борюня) лежало в камері, дихало, діяльність усіх органів контролювалася, регулювалася… Все як завжди… Але що ж сталося?

Чи, може, вже все нормалізувалось? Зараз тихо й темно. Так і має бути, тихо й темно.

Простягаю ліву руку до настільної лампи, намацую кнопку. Вмикаю — і здригаюся від голосного сплеску. Світла немає. Перегоріла лампа?

Але що це за звуки? Щось сичить, клацає… Тут є ще хтось?

— Хто тут?

Спалах рожевого світла. А мій голос — ніби й не голос, а просто думка. Відповіді немає. Що за чорт! Підводжуся, знаходжу на стіні вимикач…

Бабах!.. Ніби з гармати. І знову ж таки світла немає. Клацання, шуми, шелест довкола. Цікаво. Заплющую очі — звуки затихають. Розплющую — ніби хтось відкорковує під самим носом дві пляшки шампанського.

Здогад скував усе тіло холодом. Сильно сплескую долонями — раз, вдруге, втретє. Ось тепер я бачу світло, жовто-зелене: спалах, спалах, спалах. Руки безсило опускаються. Кволість.

Вимикаю верхнє світло. Хай буде тиша. Намацую крісло, сідаю. Невже? Ну й вскочив же я!

При входженні в тіло у мене переплутались (як же це?) шляхи зорових та слухових нервів. І тепер я БАЧУ ЗВУК І ЧУЮ СВІТЛО.

Однакові блакитні спалахи по праву руку — тривалість півсекунди, паузи такі ж. Це телефон? Хтось не витримав? Намацую трубку, підношу до вуха. Нерівномірне миготіння: спробуй здогадатися, хто говорить. Що ж, хай слухають мене.

— Алло! Якщо це не Патрік Янович, хай трубку візьме він… (Часті спалахи. Мабуть, це таки він…) Не кажіть нічого, я все одно