Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"

Коли входиш в антени — удар плюс блаженство, радість повернення мандрівника, помножені на швидкість повернення, швидкість світла. Та й не тільки ж повернення додому, — у власне тіло. У ВЛАСНЕ ТІЛО!

Досі я запевняв себе, що в радіохвильовому стані я, власне, такий самий, як і в молекулярному: розумна істота з самосвідомістю, пам’яттю, нормальною поведінкою, Максим Колотилін, тридцятидвохрічний землянин. Але запевняв я себе задля користі справи. Насправді ж я був наче на резинці прив’язаний: що далі відлітав, то дужче зтягувало назад.

І зараз, після чотирьох місяців польоту, я повертаюся сам у себе. Дарма що я знову буду крихітний: зріст — метр дев’яносто, вага — дев’яносто два кілограми, покірний тяжінню, — але я буду ЧУТИ, БАЧИТИ, відчувати запахи, відчувати увесь цей світ, мій світ. Дихатиму! Землю відчуватиму ногами! Наїдки там всілякі… Стоп, Максе! Допомагай машині!

Для мене і для автомата-приймача, який за програмою розподіляє в певній послідовності мої біоструми, процес входження — це шмат неабиякої роботи, час, насичений максимально.

…І ось нарешті для мене все стало повільним, вагомим, звичним. Я лежу долілиць на столі в барокамері, відчуваю поштовхи серця… Гей, могло б і частіше задля такого випадку! Ось це — Я. У мене м’язисте тіло, трохи сутуле (це спадкове, від предків-трударів, які схилялись над плугом чи верстатом), темно-руде волосся, довгасте вилицювате обличчя, гострий ніс, тонкі губи, залисини обабіч крутого лоба, плечі могли б бути й ширші… Словом, зовнішність не вельми, але й така; мене влаштовує цілком, як розношені черевики, в яких нозі добре, не мулько.

Легкі доторки до тіла вздовж хребта, потім доторки до плечей: виймають уже непотрібні електроди. Хто це: Патрік Янович чи Юлія? Мабуть, вона. Патрік працює повільніше. Зараз я сяду, побачу друзів у сутінках барокамери… Будуть тиснути руку, обнімати й запитувати: “Ну, як воно?”

Тіло слухається мене: руки, пальці, ноги… Скорочуються всі м’язи. Обличчя слухається: губи, щоки, язик, повіки, очі…

А от вище — кепсько. В голові щось негаразд. Важко і водночас порожньо, мов з похмілля. Щось не вдалося, га?

Піднімаю голову із заглибини в столі, від’єднавшись від систем життєзабезпечення. І зразу — яка там пітьма, яка там тиша!? Жахливе ревисько, яскраві спалахи світла. Де я? Що тут відбувається? Пожежа? Ні, не схоже… Мене штурхають, гладять, хтось обіймає. Зачекайте, не треба цього зараз. Треба розібратися…

Підводжусь на ноги — стояти не можу, втрачаю рівновагу. Мене підхоплюють. Пізнаю на доторк могутні м’язи Борюні, мого напарника, — Гераклів син, нащадок осетинських князів.

Та що за дідько! Вони всі тут, а я їх не бачу, не чую. Якась вогненна феєрія перед очима, скреготіння, голоси джунглів. Може, я не повністю ввійшов? Дурниці! Машина не відключилась би…

В голові щось негаразд… Що? Якби сталися серйозні порушення, я був би вже мертвий. Певне, якась дрібниця… Ну ж бо, спробую сам… Знову лягаю обличчям у заглибину, закриваються вуха й очі. Тихо, темно. Зосереджуюсь: освітлюю думкою-волею мозок від мозочка до гіпоталамуса. Ну? Побачити, почути! Побачити, почути! Десь там за тонкою перетинкою — світ! Побачити, почути! Молодці, зрозуміли, не турбують мене… Я повинен сам… Побачити, почути! Побачити, почути!

О, біль і порожнеча в голові минають. Ніби прояснюється… А що ж було? Підводжуся, розплющую очі — і знову світлова маячня і завивання хурделиці! Та що ж це таке?!

Цього разу легко стаю на ноги. Відновив відчуття рівноваги, — і то хліб. А загалом — некомунікабельний.

— Дайте мій одяг…

Голос ніби не мій… Якийсь внутрішній, утробний голос. І спалахи в очах. Тицьнули пластиковий пакет до рук. У ньому моя піжама. Ні, я не в джунглях. Сідаю, одягаюсь.

Мабуть, вони питають мене, не можуть не питати: “Що з тобою? Як ти себе почуваєш? Іти можеш?..” Що ж зі мною сталося? Де ти, світе, до якого я так прагнув?!

— Можу йти… Відведіть мене до кімнати… (Ну й голосок!)

Ведуть. Борюня веде, Гераклів син: лівою рукою тримає за плечі, правою — під лікоть. Спалахи, відблиски, завивання… Вже краще нічого не бачити й не чути, ніж отак… Пульс у Борюні майже вдвічі частіший за мій… Ай-ай…

Моя кімната (передстартова і водночас кабінет) на цьому ж поверсі. Нарешті добралися. Намацую крісло, сідаю.

— Залиште мене… Дуже прошу… Я мушу розібратися… Я покличу, якщо буде треба…

Здається, зрозуміли, послухались: тиша й пітьма. Ось тобі і “вдома”.

Мені тут, як звіряткові в норі, ні очі, ні вуха не потрібні. І так знаю-де і що. Ліворуч від крісла на відстані простягнутої руки — широке підвіконня (точно, ось воно — цікаво, що зараз за вікном? Якщо я вклався у графік польоту, мусить бути глупа ніч, година друга. Якщо вклався…) Переді мною — письмовий стіл, праворуч вздовж стіни — дві шафи з книжками, мікрофільмами, магнітними касетами, обоймами платівок-дисків, нагорі — стереопрогравач, магнітофон, електрична друкарська машинка “Іпсилон”, портативна обчислювальна машина… Все, що мені потрібно для роботи й відпочинку. На протилежній стіні (уявляю) — мої акварелі, так собі, просто для душі. На одному малюнку — Каміла, на другому — діброва біля Волги, на третьому-схід сонця, який видно з мого вікна. Під акварелями — широка тахта, білизна в ящику біля узголів’я. Праворуч двері до передпокою, через них мене завели. Там же всі інші служби.

Чого немає і не передбачається в моїй кімнаті, — це телевізора. Найперше зчитування “радіосуті” намагалися виконати методом телевізійної розкладки по рядках і кадрах: штука випробувана, земна (а ми ж патріоти всього земного). Мені випало йти на зчитування третім. А двоє перших — Патерсон і Гуменюк — загинули. Дослід зупинили. Відтоді не терплю телевізорів.

Моя кімната на дванадцятому поверсі. Вдень видно чудову панораму Волги з жовтими — де глинистими, а де піщаними — берегами, білими теплоходами, луки і хвойні бори, інститутське містечко, синє небо з білими хмарами… Все те, за чим я нудьгував і до чого так прагнув.

Я — психонавт, космопілот без космокорабля. Ми виконуємо програму обмінних переміщень (точніше: обмінного псі-транспортування розумних істот) з кристалоїдами Проксіми та кремнійорганічними гоміноїдами з двох планет швидкої зірки Барнарда. Людство, власне, бере в цьому участь на учнівському рівні. Космопілоти є, а космокораблів немає. Не витанцювалось із кораблями. Людські екстраполяції часто дуже прямолінійні. Перші джерела світла живилися від хімічних батарей — ага, електростанції майбутнього для освітлення міст будуть величезними