Читати книгу - "Руїни бога"

Він знайшов ще одну маленьку іржаву скриньку — всередині лежали медалі. Мабуть, дідусеві, з війни. А ще там була маленька золота гусінь. Гусінь тут до чого? Біля неї була маленька, розм’якла від старості картка — «Член клубу гусені», виписана на ім’я «м.о. Е.Б. Тодда». Іще одна членська картка, вже до «Клубу золотої рибки» — для «ком.а.к. Е.Б. Тодда». Що означали ці загадкові літери? Що це за дивні клуби, до яких належав дід Тед? Він ледве розібрав, що на членській картці Клубу золотої рибки було написано «врятувався від смерті на запасній шлюпці, лютий 1943».

Сонні згадалася їхня подорож до Герроґейта, коли дід Тед зламав стегно. Сонні, звісно, нікому не сказав, але йому там сподобалося. Йому сподобався порядок, який панував на цвинтарі. У якийсь момент йому навіть довелося лишити діда Теда й відійти, бо йому на очі навернулися сльози. Усі ці загиблі, це так сумно. Вони були його віку, а робили щось шляхетне, героїчне, їм пощастило. Їм даровано історію. З ним нічого такого не станеться. У нього не буде нагоди вчинити шляхетно чи героїчно.

Від цього він розізлився. Він вийняв медалі зі скриньки й запихнув їх у кишеню разом із викраденою фотографією.

Війна, власне, його цікавила, всі ці бомбардування. Може, книжку про війну прочитає. Може, поговорить із дідом, не почуваючись ідіотом. То його дід теж був героєм? У нього було цікаве життя. Цікаво, як люди здобувають собі цікаве життя.

Він незграбно спустився драбиною з горища і впустив скриньку на підлогу. Віола демонстративно закашлялася від пилу.

— Ти ж знаєш, що в мене алергія, — буркнула вона.

— Там такого багато, — сказав Сонні.

— Господи, — сказала Віола Тедді, — та ти нічого не викидаєш.

Не зважаючи на неї, Тедді спитав у Сонні:

— А ти не бачив там скриньки з моїми медалями?

— Якими медалями?

— З війни, сто років їх не бачив. Я думав піти на зустріч ветеранів Королівських повітряних сил, то вдягнув би.

Сонні стенув плечами:

— Не знаю.

— Давайте збиратися далі, — сказала Віола.

*

— Отже, все завантажили на одну вантажівку, — сказала Віола, — треба тільки перевірити все на ідіотизм, і можемо рушати.

— Що перевірити? — спитав Тедді.

— Ну, на ідіотизм, — повторила Віола. — Роззирнутися, пересвідчитися, що там нічого не лишилося.

«Ціле моє життя там лишилося», — подумав Тедді.

1951

Невидимий черв

Віола не квапилася з'явитися на світ. Тедді й Ненсі були одружені вже п’ять років, а дітей все не було. Вони майже втратили надію й почали говорити про усиновлення. Незабаром вони стануть занадто старі, сказала неусміхнена жінка з ради усиновлення, а дітей зараз мало (мовби це сезонний продукт). Вони хочуть стати в чергу?

— Так, — сказала Ненсі рішучіше, ніж Тедді очікував. Неусміхнена жінка, така собі місіс Тейлор-Скотт, сиділа за дешевим казенним столом. Тедді й Ненсі сиділи на незручних стільцях перед нею й налякано відповідали на питання. («Мов учні, що провинилися», — сказала Ненсі).

— Якщо дітей мало, то ми й на кольорову дитинку згодні, — сказала Ненсі й повернулася до Тедді: — Нам же байдуже, правда?

— Так, — сказав він, питання застало його зненацька. Вони про це навіть не говорили. Йому й на думку не спадало, що їхня дитина не конче буде біла. Під час війни він взяв у один рейд кулеметника з Ямайки, чорного, як ніч. Тедді не пам’ятав, як його звали, лише що йому було дев’ятнадцять і він аж бринів життям, доки його не знесло з фюзеляжа, коли вони верталися з Руру.

— Мені байдуже, аби не зеленого, — сказав Тедді.

Він знав, що це не смішно. Він уявив, що було б, якби вони не попередили Сильвію — ото в неї було б обличчя, якби вона вперше зазирнула до колиски й побачила там чорне личко. Він розсміявся, місіс Тейлор-Скотт поглянула на нього із сумнівом. Ненсі підбадьорливо стисла йому руку. Чи, може, погрозливо. Вони мали виглядати врівноваженими.

— Яке у вас житло? — спитала місіс Тейлор-Скотт, записуючи щось у анкеті дрібним нечитабельним почерком.

Вони вже полишили Мишиний котедж і переїхали углиб долини, на ферму Ейсвік на околиці сільця з невеликою школою, пабом, крамницею, сільрадою й методистською каплицею, зате без церкви.

— Усе, що нам треба, — сказала Ненсі, — крім хіба що каплиці.

За півстоліття після того паб став «гастропабом», школа — майстернею гончарних виробів, крамниця — кав'ярнею («всі страви виготовляємо на місці за домашніми рецептами»), сільрада — галереєю, що продавала стандартний мотлох для туристів (набори для виготовлення гобеленів, календарі, «підставки під ложки» й картинки з вівцями), а методистська каплиця — приватним домом. Більшість ферм стали чиїмось дачами. Туристи валили натовпами, бо в селі знімали телесеріал, дія якого відбувалася в ностальгійному минулому.

Тедді побачив це все, коли вони заїхали до села під час його «прощального турне» з Берті у 1999 році. Вони виявили, що від Мишачого котеджа не лишилося ні камінчика, зате Ейсвік стояв, де стояв, і зовні навіть виглядав так само. Його перейменували на «Ферв’ю» й перетворили на готель — ним завідувало подружжя за п’ятдесят, яке «втекло від міської крутанини».

Вони вирішили там і заночувати. Тедді поселили у спальні, яку він колись ділив із Ненсі, і він попросив іншу кімнату. Врешті він опинився у кімнатці в глибині дому й допіру наступного ранку зрозумів, що колись то була Віолина кімната — цікаво, як він міг забути. Тут стояла її колиска, згодом дитяче ліжечко, а потім і ліжко. Під керівництвом Ненсі він прибив на стіну розфарбовані фанерні фігурки — Джек, Джилл, криниця і відро. («Ні, лівіше — хай виглядає так, наче відро перевертається»). Біля ліжечка був нічник — будиночок, що з його вікон сочилося тепле світло. Він зробив полички для книжок, які Віола читала в дитинстві («Вітер у верболозі», «Таємний сад», «Аліса у Країні чудес»), а тепер сам опинився по той бік дзеркала. Перед очима в нього були стіни, обклеєні бавовною з набитим візерунком, великий краєвид долини взимку, виконаний художником-любителем, і лампа з дешевим паперовим абажуром. По той бік він ніколи не повернеться.

Будинок став значно тепліший, ніж був, коли вони жили там із Ненсі, хоча йому шкода георгіанських панелей на стінах (мабуть, полягли жертвою 60-х):