Читати книгу - "Брати-віталійці"

В Марієнгаве стікались матроси й мандрівні школярі, бідняки й ремісники з Бремена, Штаде, Гамбурга і з усього світу, щоб записатися в пірати, а отже — у вільні моряки. Гнали їх сюди недоля й ненависть до свавільних багачів. Вони розповідали всілякі страхіття про крамарів, про клятих гаманів, які тримали під своєю п’ятою міста. Штертебекер охоче брав їх до себе, бо то були хлопці твердого дуба. І він раз У раз казав побратимам: «Гляньте, що робиться навколо. Бідний люд знемагає від панської кривди-неправди. Чи не пора допомогти сіромахам?»

Вігбольд затикав вуха при цих балачках і зайшлих не приймав. Якось Штертебекер відрядив до нього десяток здорованів, котрі просилися й молилися в пірати. Він знав, Вігбольдові бракує матросів. Проте магістр одправив їх назад. Незнайомих цурався. Ось недавно він допитав красненько одного — аж надто солодковустого. І що ж? Сам вибевкав — підісланий бременською радою! Одначе Клаус подумав на те: «Багачі справді ладні на все. Але й праведний на тортурах скаже, що грішний».

— Та жени ти в шию всяку нечисть! — радив йому магістр. А сам волів жити серед жменьки надійних людей — лише не серед підозрілої наволочі.

Штертебекер щиро товаришував із Мікаелем Гедеке. Він шанував і магістра, але справжньої дружби-злагоди між ними не було. Вігбольд здавався йому надто ученим. Клаус знав, що той учився в Оксфорді, слухав великого доктора Євангелікуса, папського супротивника Джона Вікліфа. Вігбольд розумівся на ордені Лолардів[20] і все найкраще з нього перекіс у спілку справедливців. Штертебекер і Гедеке пішли за ним, допомогли йому перетворити в життя добре діло.

Магістр не вірив ні вельможам, ні церковникам. Всі вони дияволи в людській подобі. Але він не йняв віри, що й брати-цеховики принесуть злидарям щастя. Гай-гай! В Англії він надивився на них! Які вони з біса добродії, коли кривим оком дивляться на голоту? Гозанг, на якого залюбки посилається Штертебекер, справді мав тяму. Але такі люди самітні, як місяць серед зірок. От Карстен Зарнов уже не те! Він був майстром, завдяки ремісникам вибився у верхи, та й зраджував своїх братів. Отакі вони, багаті цеховики, всі.

Ох, добре йому зрозуміло, що світську владу треба докорінне змінити! А ось яким робом і завдяки кому — то хто його знає. Ану, йди бодай пікни про це. Джона Вікліфа королівська корона ласкала доти, поки він догоджав їй. Та щойно він виступив проти антихриста в Римі, його опаплюжили, а сподвижників узяли під чобіт. Гей-гей, якого пуття із сварок про сповідь, причастя, про целібат,[21] про поклоніння мученикам і служіння мощам? Хіба це боротьба? Хіба цим запоможеш лихові? Ото треба порядки переладнати, та притому скрізь: і в селах, і в містах!

Але Вігбольд, попри свою вченість, не відав, як і з ким це зробити. Він заворогував з усім світом і подався в пірати. Слова «богові — друг, а всьому світові — ворог», які згодом підхопили справедливці, то його слова. Заними ховався жагучий зміст: до комунізму, який проповідували перші християни, земля ще не дозріла.

А в душі цей дивний пірат якнайщиріше любив людей. Він мріяв про таку державу, де би збраталися всенькі народи, про державу без Каїнів та Авелів, про державу, якою б керували вічний мир, добробут і щастя.

Розумний, недовірливий магістр упав жертвою панської хитрості.

Якось увечері він застав у своїй каюті записку: «Магістре! Штертебекер злигався з гамбурзькою радою і гострить на вас ножа. Зате, що ви йому не довіряєте. У нього вже й кайдани готові на ваші руки-ноги».

Вігбольд захихотів. Ясна річ, то свинська витівка шляхти! Вона сіє між отаманами ворожнечу. Хто-хто, а Штертебекер ніколи не видасть його на погибель. Про це й думати не варто. Капосну цидулку ліпше не показувати Клаусові. І так він набрид йому своїми вічними застереженнями.

Проте магістр ізловив себе на думці, що після їхньої сварки Клаус до нього почужішав. Що, питається, примусило його самісінькому, навіть без Гедеке, поїхати на переговори в Гамбург? Звідкіля відомо, що шлюб у Марієнгаве — не хитрий крок? Отак помалесеньку Штертебекер спекається піратства, викапає багатіям друзів — і чистенький вискочить.

При таких думках Вігбольд сам себе соромився. Таки ні! Клаус не зрадить своїх побратимів!

Але чорні думи верталися. І віщували біду.

Врешті магістр вирішив пошукати притулку де-небудь на побережжі Норвегії. В Марієнгаве він почував себе зле.

Одного разу, коли Вігбольд на трьох вітрильниках вирушив у море, схвильований Гедеке увірвався в замок до Клауса:

— Магістр пішов по гамбурзькі вітрильники на Ельбу!

Той скочив мов ужалений і наказав:

— Приготувати кораблі!

Ким він постане в очах радників і городян Гамбурга? Клятвопорушником? Ні, його слово твердіше за крицю!

В бухті стояли тільки «Тигр» і «Шумій».