Читати книгу - "Слово після страти"

новак, переступивши поріг камери, повинен був доповісти старості про своє прибуття і заприсягтися на вірність. Тільки після цього він міг розраховувати на прихильне ставлення до себе старости, принаймні протягом першого дня. Крім усього, присяга новоприбулого свідчила, що в нього вже є тюремний «стаж» і що він знає «порядок». В іншому разі староста учив його «чемного поводження» за допомогою палиці й кулаків. Нерідко така «наука» закінчувалася каліцтвом в'язня.

Водночас тюремна «етика» не дозволяла нікому з в'язнів допитувати новенького, хто він, коли й за що потрапив до тюрми. Якби староста і запитав про це, в'язень міг послати його під три чорти, і за таку зухвалість не мали права карати. Як правило, це стосувалося тільки кримінальних злочинців і ця «етика» мала силу тільки в кримінальному світі. Політичні не підлягали їй.

Я вже встиг пройти сувору школу гітлерівських тюрем і таборів, де в'язні терпіли не тільки від знущань адміністрації, але й від дикої сваволі старост та їхніх лакуз, призначуваних, як правило, з числа запеклих кримінальних злочинців. Принаймні я знав існуючі порядки, знав, як поводитись.

Старосту та його полигача я визначив з першого погляду. Залишалося підійти до них і відрапортувати. В цей час я помітив розстелену біля порога шовкову хустку. Цей дешевий трюк із хусточкою застосовували кримінальники в усіх тюрмах як своєрідний екзамен для новоприбулого. Здебільшого новак або переступав хустку, або піднімав її з підлоги і запитував: «Чия хусточка?» Отут уже староста-кримінальник розважав душу.

Щоб із самого початку показати себе бувалим в'язнем, я витер ноги об хустку і зафутболив її до параші, після чого підійшов до старости і бадьорим голосом (хоч ледве тримався на ногах після отої скаженої «фізкультури») сказав: «Мир моїй домівці!», пам'ятаючи, що серед кримінальних злочинців, широко побутував афоризм: «Тюрма — моя рідна домівка, воля — тимчасове відрядження».

Вражений такою зухвалістю, староста якийсь час оскілками дивився на мене, мабуть, щось вирішуючи, потім скинув з ноги черевика і наказав:

— Цілуй ногу.

Його холуй огидно захихикав, звиваючись і присідаючи при цьому, а перехихикавши, мовив:

— Бубновий Туз! Ви геній! Отакий номер відмочити — сказитися можна.

З усіх нар напружено стежили за цим поєдинком, знаючи наперед, чим він закінчиться. Але я спокійно відказав:

— Бачте, пане старосто, мене було засуджено до страти і тільки вчора цей вирок скасували. Згідно законів кримінального світу, — а їх мені пояснював сам Віллі Шмідт! — ваша влада на мене не поширюється.

Мої слова справили на Бубнового Туза велике враження. Замість провчити мене за зухвалість, він спитав:

— А ти не туманиш? Назви прикмети Віллі Шмідта.

— Над правою бровою шрам, на грудях кольоровою тушшю витатуйована гола жінка в кігтях орла…

У ті часи ім'я Віллі Шмідта гриміло в кримінальному світі, про нього знали в усіх тюрмах і таборах Німеччини. Німець Віллі Шмідт, на прізвисько Невловимий Віллі, прославився тим, що створив і багато років очолював міжнародну гангстерську організацію, яка грабувала банки, зламувала сейфи, чинила вбивства тощо. Про відчайдушного гангстера ходили легенди. Розповідали, що Невловимий Віллі зумів пограбувати кілька банків у Франції, Угорщині, Болгарії, Польщі і навіть у нейтральній Швейцарії.

Німецька кримінальна поліція виявилася безпорадною і звернулася по допомогу до гестапо. Гестапівці вистежили й заарештували Невловимого Віллі 1 січня 1942 року на його дачі, десь в австрійських Альпах, саме тоді, коли він із своєю розбійницькою ватагою справляв Новий рік. У травні 1942 року бандитів судили, багатьох повісили. Віллі Шмідт уник шибениці. У нього знайшлися впливові захисники з грубими гаманцями, гангстера захищали кращі адвокати, які зуміли переконати суддів, що Віллі Шмідт — великий патріот Німеччини, бо грабував лише іноземні банки, крім того, частину награбованого, керуючись патріотичними почуттями, віддавав у фонд «оборони фатерлянду». Верховний імперський суд замінив йому смертну кару довічним тюремним ув'язненням.

У травні 1942 року Невловимий Віллі був у Моабітській тюрмі. Жив він розкішно, одержував передачі від своїх численних поклонниць, спав на чистій постелі і розважався грою на гітарі. Під смугастою тюремною робою він носив шовкову білизну. Щодня купався під душем. Тюремний перукар кожного ранку голив сановного в'язня та робив йому масаж. Наглядачі запобігали перед цим, як вони висловлювалися, «почесним» в'язнем.

Сталося так, що після першої втечі мене спіймали й посадили в 144 камеру Моабітської тюрми, де я був з 20 по 27 травня 1942 року. Старостував у камері Віллі Шмідт. Він був людиною неабиякого розуму і поводився пристойно. Своє перебування в тюрмі вважав за тимчасовий відпочинок од «мирської суєти». Це був красень середнього віку, мав приємний голос, непогано співав і грав на гітарі. Взагалі це була романтична натура. Іноді після пляшки рейнвейну він впадав у лірику й розповідав про свої незвичайні пригоди. В його оповідях було немало фантазії, а фантазія діє на в'язнів значно сильніше, ніж правдива розповідь. Одне слово, оповідав він цікаво, і його завжди охоче слухали.

Певна річ, я не мав та й не міг мати нічого спільного з великим гангстером, але знайомство з ним пригодилося зараз, воно врятувало мене від важкої десниці Бубнового Туза та його полигача. Крім того, Моабітську тюрму всі крупні німецькі кримінальні злочинці вважали за свою альма-матер і з повагою ставилися до тих, хто в ній побував.

— А що в тебе з пальцями? — спитав Бубновий Туз.

— Гестапівський манікюр, — відповів я.

— Кишеньковий злодій? — спитав він.

— Іди ти під три чорти.

— Гаразд, але як староста я повинен тебе обшукати.

— Це ваше право.

Мою розмову з Бубновим Тузом холуй слухав, роззявивши рота і безглуздо кліпаючи очима. Він ні бельмеса не тямив по-німецькому і дивувався, чому я не виконав наказ старости цілувати ногу і чому той зволікає з розправою наді