Читати книгу - "Кам’яне яйце"

Відразу після вибуху полковник Форест вийшов на зв’язок із Центром.

— Сьомий! Терміново дай третій канал! А за мить:

— Артуре! Негайно запускай виконання програми «Преса»! Негайно!

За кілька хвилин, не обертаючись, люто дивлячись на екран, полковник проказав:

— Прийміть мої щирі співчуття, генерале. Але мушу вам сказати, що треба готуватися до ще гіршого. Мої хлопці мають матеріали, які незаперечно свідчать, що ваш син, астронавт Джозеф Девіс, вів подвійну гру. Цілком можливо, що саме він і був отим Сіріусом. Розслідування прояснить усі подробиці. Особисто вам я раджу піти у відставку. До вас ніяких претензій, сподіваюсь, не буде. Подумайте самі про своє майбутнє.

Якусь мить панувала напружена тиша.

— Спасибі за пораду. Фред. Але я обіцяю тобі… Власне, я передчуваю, що нас обох чекає прекрасне майбутнє, за яке нікому з нас уже не доведеться соромитись, — тихо мовив генерал, дістаючи з кишені пістолет.

«Особисто для мене в цій історії залишається багато незрозумілого. Хоча слідство вже закінчилось, але все те, що трапилось на Базі космічних досліджень 17/13 МХ, ніякою мірою не може бути пояснене рішенням комісії, що цілком переконливе для загалу і навіть для широкого кола непрофесіоналів, але, на жаль, не може задовольнити фахівців.

Особисто для мене залишається вельми загадковим, чому Джозеф Девіс, командир корабля, червоний агент, не уникнув смерті? Враховую також той факт, що його батько, генерал Девіс, який очолював виконання цієї урядової програми, також загинув, до всього ж «добровільно» . Не бачу логіки. Якщо червоний агент — це справді Джозеф Девіс, про що переконливо свідчать опубліковані матеріали, то чому корабель вибухнув відразу після старту, коли ще неможливо було катапультуватися? А система катапультування була продумана, за матеріалами перевірки, до найменших дрібниць.

В цьому немає підстав сумніватися. «Зевс» мусив імітувати неполадки в роботі електроніки і попросити допомоги в орбітального модуля «Ера» , розраховуючи не стільки на правила орбітальної навігації, а насамперед на психологічний статус екіпажу «Ери». «Зевса» мали допустити не просто на максимально близьку відстань, а й дозволили б пристиковку, оскільки допомога в полагодженні систем електроніки вимагає ретельного огляду. Можливість огляду нашого обладнання також мала зацікавити екіпаж «Ери», не викликаючи мимовільних страхів щодо безпеки.

Система катапультування, повторюю, була продумана до найменших подробиць. То чому ж Джозеф Девіс, червоний агент, вибухнув відразу після старту? І чому його батько, генерал Девіс, вирішив за найдоцільніше пустити собі кулю в лоб, не забувши і про свого підлеглого полковника Фореста (цілком можливо, виконуючи його прохання)?

Як свідчать матеріали розслідування, генерал Девіс не мав за собою ніяких компрометуючих свідчень.

Я особисто вважаю, генерал Девіс здогадувався про «духовне сум’яття» свого сина, який вів подвійну гру. Будучи справжнім патріотом, генерал знайшов у собі сили перебороти батьківські почуття і якимось чином знайшов можливість знищити навіть власного сина, оскільки в разі виходу на орбіту Джозефа Девіса ми можемо тільки здогадуватись про наслідки. Програма «Зевс» могла стати відомою широкому загалу, який би заголосив про інсценовану провокацію воєнного конфлікту між двома наддержавами.

З цього приводу варто зауважити ідіотизм тих осіб, які, розробляючи варіанти, допускали можливість безпілотного торпедування модуля «Ера» . Доцільність пілотованої програми знищення «Ери» не повинна викликати сумніву.

Я особисто вважаю, що вибух «Зевса» відразу ж після старту може бути пояснений лише втручанням генерала Девіса, який, скажемо так, знайшов у собі сили перебороти батьківські почуття заради незаплямованого громадянського сумління. На мою думку, генерал Девіс заслуговує, враховуючи насамперед проблеми патріотичного виховання молоді, на зведення йому пам’ятника як національному героєві.

Гадаю, варто подумати також про увічнення особи полковника Фореста, хоч він і загинув від руки генерала Девіса, однак, повторюю, я особисто не маю сумніву, що це було зроблено на прохання самого полковника. Він не міг собі пробачити, що прогледів на своїй Базі червоного агента. Немає ніяких підстав сумніватися у відданості полковника Фореста…»

(Зі службового листа генерала Контррозвідки

Білла Гордона)

Вже не зосталося жодної непідкованої блохи, а цвяшків була повна жменя.

Як тільки молоденька, струнка, зі смаком підфарбована стюардеса дозволила виходити, Микола Цвіркун кинувся від літака до приміщення аеропорту, точніше — до шереги телефонних будок, що вишикувались під сірою стіною. Позаду — відпустка, а попереду — звичні робочі клопоти: штовхати, як кажуть, науку вперед, розуміючи, що потім вона може підштовхнути і тебе.

Микола зайшов до вільної кабіни, квапливо набрав номер. Нарешті на тому кінці дроту підняли трубку. Цвіркун відрекомендувався, плутано пояснив, що телефонує з аеропорту дізнатися, що новенького в інституті, і просить з’єднати його з директором. Секретарка стиха назвала його несусвітним дурнем, і нарешті Микола почув голос Макса Берна:

— Я вас вітаю, колего. Як відпочивалося? Це ви телефонуєте просто з аеропорту? Хочете якомога швидше почути приємну новину? Чи так засвідчуєте свою запопадливість до роботи?

— Про яку приємну новину ви говорите, товаришу директор?

— Несподівано для нас усіх розрахувався голова пошукової лабораторії…

— Фідель Ворич?

— Так… Ми порадились… Вирішили, що ваша кандидатура….

— Спасибі, товаришу директор. А чи є ще претенденти на цю посаду?.. Вже немає? Спасибі, дуже вдячний, товаришу директор.

Поміж Миколою Цвіркуном та директором Максом Берном віддавна встановилися стосунки ділового взаєморозуміння й довіри. Цвіркуна директор майже відразу полюбив за відданість. Щоправда,