Читати книгу - "Кам’яне яйце"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Варто сказати, що Микола Цвіркун та Макс Бери були людьми дуже відмінними, майже ні в чому не схожими, проте Микола мав одну щасливу здатність — відчувати товариша-ворога шкірою. Відчувати й відповідно реагувати. Миколине життєве кредо було розважливе: прогнівити легко, а помиритися — важко. А жити всім треба в мирі. «Слабосилі цвіркуни не люблять жорстокості, вони бояться боротьби», — в’їдливо сказала йому колись одна подруга, Галина, і відтоді вони не бачились. «Хочете, щоб перед вами павичевий хвіст розпускали. Хочете, щоб перед вами навприсядки чудеса героїзму демонстрували, а самі…»
Наука цікавила Миколу насамперед як прекрасний засіб усамітнення й самоствердження. Мріяв, що стане колись доктором наук, матиме власний великий кабінет, секретарку, керуватиме лабораторією, а може, й цілим інститутом. Далі керування інститутом мрії не сягали. Пригадувалися батькові слова: «Горе тому, хто переоцінює власні сили».
Його батько все життя пропрацював офіціантом у найкращому ресторані міста, май удома все, чого душа бажала, але роботу свою не любив. І прикладав максимум зусиль, щоб прилаштувати сина до ВЕЛИКОЇ НАУКИ. А Микола з дитинства був слухняним хлопчиком.
«Шановний колего, що змусило вас затриматись так допізна, коли жодним науковим працівником, як кажуть, в лабораторії і не пахне?»
«Я вивчаю лабораторію. Я зовсім недавно у вас працюю», — відповів Микола того вечора, коли директор вперше зустрівся з ним уже майже поночі на робочому місці.
«Хвалю за ентузіазм. Знати гарно лабораторію — справа вельми потрібна. Особливо для лаборанта».
«Я не хотів би довго зоставатися лаборантом. Але, гадаю, добре знати свою лабораторію не завадить і науковому працівникові».
«Маєте рацію, колего. Мене радує ваш підхід до роботи і ваша впевненість у дні завтрашньому». — Директор сів до лабораторного столу, подумки відзначивши, що він вимитий майже до стерильної чистоти, однак нічого не сказав, побоявся перехвалити вчорашнього студента, навіть подумав дещо зле: «А може, він нічого і не вміє до пуття, лише ось так майстерно витирати столи та здмухувати куряву».
«Ви закінчували наш політехнічний?»
«Так».
«Сподіваюся, з відзнакою?» — не приховуючи іронії, запитав директор.
«Безумовно, — цілком серйозно відповів лаборант. — Якщо вже закінчувати інститут, то тільки з відзнакою. Мій батько сказав би, що навіть не дуже вдало зварений борщ варто розливати в красиві тарілки, від того борщ стає смачнішим».
«Ваш тато гуморист?»
«Ні, він просто знає діло».
«Даруйте, а хто ваш тато за фахом?»
«Він працює в сфері громадського харчування», — ухильно відповів Микола.
Макс Берн не став уточнювати.
«Вас вабить до себе наука?»
«Так», — однозначно відповів Микола.
«А вас не лякає, що з кожним десятиліттям, з кожним роком і навіть з кожним днем зменшується для кожного науковця шанс потрясти світ небувалим відкриттям. Довколишній світ уже непогано досліджено, таємниць майже не залишилося або ж вони дуже далеко від нас. Залишається переважно буденна робота, копітка, виснажлива, невдячна. Вас це не лякає?»
«А чому робота повинна лякати? Робота — не життя. Цікава робота — цікаве життя. Дешева рибка — погана юшка».
Директор усміхнувся.
«А щодо відкриттів… — продовжив Микола по тривалій паузі, ніби вагаючись, говорити чи ні. — Щодо відкриттів, мені здається, що… Одне слово, якщо комусь потрібне відкриття, то його завжди можна зробити…» — колишній студент винувато потупився.
Макс Берн зверхньо, але щиро п голосно розсміявся:
«Ви справді так гадаєте?»
«Справді, — вже без ніяковості мовив колишній студент. — Мій батько казав, що можна відчинити будь-які двері й зробити двері там, де вони потрібні. Гадаю, мій батько не помиляється?»
Минуло хвилин десять, доки директор заспокоївся. Він сміявся, реготав, витирав хустинкою сльози. Нарешті зміг сказати:
«І звідки ви такий з’явилися на цьому світі? Просто диво… Я вперше зустрічаю таких лаборантів… Ви звідки прилетіли? З якого антисвіту?»
«Якби я прилетів з антисвіту, то вже давно б анігілював… А оскільки я спілкуюся з вами, це означає, що я виліплений із земного тіста».
Директор нарешті остаточно заспокоївся і багатозначно прорік:
«Цікавості ради, хочу побачити ваше перше відкриття. Коли воно буде?»
«А яке відкриття вам потрібно? — спокійно запитав Микола, дивлячись просто в очі директорові. — Можете познайомитись із ним хоч би й завтра».
«Навіть так?» — скептично звів брови директор, така самовпевненість і хлопчача бравада йому відверто не подобались.
«Навіть так», — винувато схилив голову лаборант.
«Ну, що ж, немає нічого простішого, ніж давати замовлення на відкриття, колего. Повірте, що набагато складніше їх робити… Ви, даруйте, знайомі з напрямком особисто моїх праць, моїх наукових пошуків?»
«Так, безумовно. Адже я працюю саме у вашому інституті».
«Логічно, — буркнув директор і вийняв записник із бічної кишені піджака, знайшов потрібну сторінку, перечитав її, ствердно кивнув головою, вирвав і простягнув Миколі. — Саме так… Якщо ви обізнані з моїми працями, ця сторінка буде вам цілком зрозумілою… І де я хотів би прорубати двері, сподіваюсь, також буде ясно… — Директор поблажливо
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кам’яне яйце», після закриття браузера.
