Читати книгу - "Оранжеве сонце"

— У Юка кращі ноти, — сказав То.

— То каже, що у Юка кращі ноги, ніж у козла? — запитав Юк і усміхнувся.

— Кращі, бо зійдуть там, де й козлові не під силу. Юк відчув, що То каже правду, проте сказав таке:

— У Юка кращі ноги, ніж у козла! Це Юк скаже тоді, коли зійде цією стіною вниз.

— Юк це скаже, — впевнено промовив То.

То пильно дивився на освітлені розпеченим колом гори. Молодий поводир, здавалося, забув про все на світі, він думав лише про те, як втрапити до криївки і чи вдасться ц) зробити ще завидна? Адже в темряві її не віднайти. Е турбуватиметься, думатиме, що там скоїлося…

Раптом То відчув, як чиясь важка рука торкнулася його плеча. Це була рука Юка. На обличчі здорованя грала посмішка — легенька і грайлива, неначе у безтурботної дитини.

— То дивиться на гори, — промовив Юк. — Що побачив То?

То зважував: говорити Юку про те, що думав, чи ні? Лагідність здорованя викликала довір'я. І То зважився:

— То бачить гори, але ще не бачить ходу до схованки. На цей раз Юк не роздратувався, не гримнув.

— То не жартує? — лагідно запитав він.

— Ні, То не жартує.

— Але ж То не заблукав?

— То відчуває душею — укриття десь там… — І То показав на один із схилів.

— Ми всі підемо за То, — сказав Ре і вмить злякано подивився на Юка — чи не гримне, бува? Але Юк і собі повторив:

— Підемо за То.

Це порадувало проводиря, проте турботи не скинуло з його плечей. Він знову подивився на гори. А чи не краще було б звідси, з краю урвища, щосили гукнути до Е?.. Він повинен почути, а коли почує, з'явиться на одному зі схилів. Чи, може, за цим гірським пасмом іде ще одне?..

То склав долоні кружком і притулив їх до рота.

— Го-го-го! — полинув через ущелину його поклик. — Хай Е відгукнеться-а!

Останні звуки голосу То завмерли вдалині.

Юк теж підвівся, і його поклик, гучніший і дужчий, неначе птах, теж долинув до сяючого гірського пасма. Юнаки приглядалися до потойбічних схилів, однак Е ніде не побачили.

— Усім разом треба гукнути! — запропонував Ек.

І через ущелину полинуло могутнє і розлоге: го-го-го-о!.. Знову чекали й приглядалися, але і на цей раз даремно. Прокричали ще кілька разів — і знову нічого!..

То мовчав. Юнаки теж мовчали. І раптом серед цієї мовчанки пролунало рішуче слово:

— Підемо!

Це сказав Юк, той, що спочатку не зважувався спускатися крутим схилом.

— Підемо! Підемо! — повторили за Юком усі юнаки.

— Першим спускатиметься Юк! — заявив здоровань.

— Ні, першим піде То, — заперечив проводир. — Він тут спускався і знає, на який камінь ступити!

— Хай буде так! — відразу ж погодився Юк. — Але Юк піде другим! Довбня не заважитиме То? — спитав здоровань.

— Довбня — третя рука То, — сказав проводир і рушив до схилу.

Спускалися з крутої гори повільно, на пригожих місцях робили перепочинки. Один по одному юнаки йшли за То і Юком, наслідуючи кожен їхній рух. І все обійшлося гаразд — жоден не спіткнувся на гранітному шляху, жоден не ступив на хисткий камінь. І вже коли юнаки позіскакували на похиле підніжжя, тверде і надійне, кожен звів сяючі очі на той крутий схил, з якого вдало спустилися.

— Го-го! — задзвенів голос найменшого з усіх Ра — він, здавалося, вкладав у вигук радість і водночас здивування.

Далі йшли швидко, щільною юрбою. Коли підходили до іншого боку схилу, То зненацька почув гавкіт — уривчастий, короткий, аби тільки привернути увагу юнаків, зупинити їх.

— Кудлань!..

Собака знову радо загавкав і, виснувши, побіг у зовсім інший бік, до іншого схилу.

— Кудлань! — ще раз промовив То і здивовано подумав: «Звідкіля тут узявся собака? Чи віднайшов інший шлях, надійніший і коротший, ніж той, яким вони прийшли в ущелину, чи прискакав тим самим крутим схилом, що і вони всі?.. І чому Кудлань побіг на інший схил? Чи не хоче чотириногий вказати справжній шлях до криївки?..»

— Це — Кудлань, собака, який зупинив чаків, коли вони наздоганяли юнаків! — сказав То.

— Той самий, у якого з горлянки То витяг кістку? — запитав Юк.

Юк не вірить! Але ніби навмисне Юкові Ек весело сказав:

— Цей Кудлань став другом То!

— Але очі Юка вперше бачать, щоб чотириногий став другом двоногого! — заперечив здоровань, а далі упевнено проказав: — Усі чотириногі — вороги людей!

— Кудлань — друг То! — вперше рішуче кинув у відповідь То. — Кудлань показує юнакам вірну дорогу!

— Тоді ходімо вслід за собакою! — гукнув Юк.

— Юк не вірить, а хоче йти! — здивувався То.

— Побачимо, куди заведе юнаків чотириногий друг То, — сказав Юк.

— І лише для того?

— Хай То веде, куди знає! — вигукнув Там.

— Хай веде, — сказав і Юк.

То знову подивився у той бік, куди зник собака. У пам'яті спливла розповідь старого Куна про те, як собаки уміють вистежувати здобич, як віднаходять сліди серед трав і каміння, як вони звикають до людей…

Поряд з То йшов Юк. Було чути гучне посапування здорованя. Вождь Ту вгрів би його по голові за таке посапування, — подумав То. Якесь чуття підказувало йому, що в Юкові знову наростав гнів. Раптом біля одного з дерев здоровань зупинився. Він угледів чималу гирлигу з округлим наростом на кінці. Нагнувся і підняв ту знахідку — її ніби хто навмисне припас для нього! Разів зо два