Читати книгу - "Оранжеве сонце"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— От і Юк матиме довбню!
То дивився на Юка — неначебто ніщо не говорило за те, що здоровань гнівається.
— Скоро всі юнаки матимуть довбні, — спокійно сказав То. — І нікому не доведеться одбиватися від звіра камінням.
То рушив далі. І знову поряд почув подих Юка. За ним ішли Там і Ек. Ру тримався позаду.
Юк раз у раз випереджав То, який не міг надто швидко йти через біль у нозі. І Юк тоді сповільнював ходу, щоб не відірватися далеко вперед. Для То стало важче йти, коли схил покрутішав. Хотілося спинитися, дати перепочинок нозі. А Юк усе частіше вихоплювався вперед — йому не терпілося швидше дійти до криївки, про яку говорив То. То все більше непокоївся. Коли на цій горі ніякої криївки не виявиться — як тоді поведеться Юк?
Та ось з-за кущів випливла округла брила. То її вже бачив! Юнак у одну мить просяяв. Рвучко зупинився. Йому неначе перехопило подих. То забув і про втому, і про біль у нозі. Так, це саме та брила, за якою нижче мала стояти інша, менша, а далі й та криївка.
— Го-го-го! — вихопилось у То.
Тепер його мав почути Е! Проте відповіді не було. Чомусь не поспішав вийти з криївки Е.
— Чого То зрадів? — запитав Ек.
— Уже близько схованка? — Радість То передалась і тонкоголосому Ра.
— Близько.
Після цієї відповіді відразу заговорили всі юнаки.
— Го-го!
— Го-го-го — провалля!
— Прийшли до схованки!
— Ноги більше не битимуть каміння!
— Відпочинуть!
То здивувався, що ніхто не згадав про собаку, а тому сказав:
— Це Кудлань показав юнакам дорогу!
— Кудлань — добра істота! — гукнув Ре.
— Дуже добра! — додав Ра. — Чому ж не йде назустріч Е?..
— Скоро дізнаємось! — бадьоро відповів Ек.
Не зрадів тільки Юк — він, як і Ру, не промовив ні слова.
Юнаки вийшли на округлу брилу, потім перебралися на меншу, а з неї ступили на виступ, що височів над протилежним схилом гори. То спинився. На його обличчі радість замінилася занепокоєнням. Це відразу ж вловив Юк.
— А де ж схованка? — запитав він.
— Юк уже у ній.
— Де ж Е?..
— То не знає… Певно, ходить десь.
— Яке ж це укриття? З цього виступу юнаків видно аж з того он схилу! — і Юк указав на схил далекої гори.
— Коли Юк пригнеться або сяде, тоді жоден звір його не побачить.
То почав розглядати виступ. Він дивувався — чому немає тут Е і куди поділася принесена сюди туша козла? Коли б на м'ясо накинулися звірі, то залишилися б якісь сліди — недогризені кістки, плями на камені. Що ж сталося? То хотілося почастувати юнаків, він обіцяв їм, але зараз не знав, що й робити.
Його супутники мовчали. Один Юк не хотів мовчати:
— То говорив про тушу козла… Де ж вона?
То нічого не відповідав. Він оглядав усе довкруж на виступі, хоча там і так усе видно було, немов на долоні. Рівна гола стіна, хіба що була невеличка заглибина, ніби затулена виткими зеленими стеблами, які, здавалося, висмоктували вологу не з грунту, а з каменю. То розгорнув виткі стебла, придивився до коренів, що ховалися поміж камінням. Воно було вологе. То побачив, що ту вологу приносила тоненька цівка води, яка стікала з щілини у заглибині. Там, у стіні, де ледь сльозилася цівка, неначе хтось навмисне нагромадив купу каміння. Окремі камені й камінці позросталися між собою, покрилися зеленим м'яким мохом. По купі каміння можна було піднятися і заглянути в ще одну заглибину вгорі, куди тягли рясне пагіння виткі рослини. «Напевне, саме там сховав Е тушу козла», — подумав То і піднявся по каменю. І справді, розгорнувши пагіння, він побачив на ношах щільно прикриту листям тушу.
— Го-го-го— козел стрибає! — радісно крикнув То.
— Де? — запитав Ра, зазираючи, як і всі інші юнаки, до заглибини і стежачи за кожним рухом То.
— Ось! Аж на кам'яну стіну вистрибнув! — озвався зверху То. — Козел разом з Е стрибнув сюди!
— І Е там сидить? — допитувався Ра.
— Ні, Е тут немає!
— Козла з'їмо? — виказував далі допитливість Ра, тим більше, що ця допитливість збільшувалася від бажання їсти.
— Годі тобі! — торкнувся його плеча старший Ре.
— З'їмо, з'їмо! — відповів То найменшому з усіх і вже значно голосніше кинув хлопцям: — Гей, Ру, Там, Ек!.. Підступіть ближче… Стягнемо козла додолу.
Ру, радий, що його покликано першим, рвонувся поперед усіх. За ним ступили на каміння Там і Ек. І відразу понад ними простягнув руки Юк. Стягнули зі схову тушу козла разом з ношами. Коли пожива лежала долі, меткий Ек, який устиг навіть роздобути гострого камінця, кинув на То благального погляда, але промовив більш упевнено:
— Ек ділитиме.
— Хай, — погодився То.
І Ру поспішив підняти свого замашного каменя.
— Хай! — знову мовив То.
Ек і Ру заходилися ділити. Відчахнуті шматки м'яса клали один біля одного, як це робили чаки. Тим часом То наламав з витких стебел патичків і роздав їх кожному по одному. Не говорив, що повинні були юнаки робити з тими патичками, але кожен знав напевно, бо ніхто не питав. Юнаки віддавали патички Ру, і той клав кожного навпроти пайки м'яса. Коли число патичків і пайок зрівнялося — кожен узяв ту пайку, що лежала коло його патичка. Залишок туші Ру і Ек дбайливо прикрили духмяним листям і відпровадили назад у схов. Патички Ек зв'язав гнучким стеблом і заніс у заглибину. їли юнаки з величезною пожадливістю, бо учта приносила приємність, відновлювала сили і дарувала бадьорість.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оранжеве сонце», після закриття браузера.