Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

Юнак вдарив у залізний дзвін, і — о диво! — розступилася земля перед ним, відкривши хлопцеві всі багатства свої. Вдарив у мідний — гора мідна постала. У срібний вдарив — срібло на сонці заблищало.

— Гарна здобич, — хитнув головою юнак. — А тільки замало цього: от аби золота придбати. Може, останній дзвін принесе?..

І хлопець вдарив у золотий дзвін. І одразу все довкола — скелі, гори — золотими стали.

— Оце так багатство! — радів рибалка.

Та жадобі його не було меж — адже він забув, що йому наказував старий жебрак! — одцурався від решти дзвонів, знову й знову заходившись бити в золотий. Але не встиг жаднюга вдарити ще у дзвін, як все його багатство хтозна-куди й поділося. Мов очманілий, стоїть на березі, не розуміючи, чому так сталося.

Згадалася мені ця легенда, коли лікар саме кип’ятив шприц для чергової «екзекуції» над моїм бідним тілом. Я усміхнувся подумки: мудра казочка, що й казати! І вона теж, либонь, допомогла мені подолати хворобу. «Витязь» перебував уже далеко від берегів Маврікію. Дощ, від якого порятунку не було на острові, наздогнав нас. Він не вщухав ні на мить — нудний, одноманітний — і скоро перейшов у зливу. Водяна лавина обрушилась, перетворюючи все на густе місиво, — світу божого не видно! Тому орієнтувалися і по компасу, і з допомогою локатора. А коли завіса рідшала, в океані видніли тисячі глибоких вирв, злостиво кинутих на воду, через що судно ледве рухалось, рипіло й здригалося, мов гарба, що повзе через баюри та вибоїни.

Наш курс лежав по двадцятій паралелі, безлюдними дорогами непривітного океану.

Десь на тій паралелі, неподалік тропіка Козерога, й застав нас Новий рік. Особисто я таку зиму переживав уперше — задуха, спека, і Дід-Мороз — помічник капітана Житула — стояв під ялинкою в самих шортах.

Ми піднімали келехи за щасливе плавання та за рідну землю, від якої були так далеко…

Так трапилося, що моя вахта біля стерна — з нуля до четвертої ранку — збіглася з вахтою у радіорубці нашого молодшого радиста Віктора. З капітанського містка, де я стою впередзорящим, видно, що робиться там, у радіорубці. Від підлоги до стелі біля всіх чотирьох стін-перебірок численні апарати. На круглому, що крутиться, стільці сидить смаглотілий Віктор, у шортах, шия обв’язана строкатою хустиною. Під стелею, мов крила летючої миші, розкинуті лопаті вентилятора. Хлопець, схиливши голову у навушниках, вслухається у щось далеке, потім, пальцями торкнувшись головки ключа, починає вистукувати морзянкою. Перші акорди — що вдари пшона, яке, бувало, мати сипле у ночви курчатам. А далі: ні-ні… ні-ні — попискує морзянка. Враження таке, ніби ти в інкубаторі, де тисячі неопірених курчат пищать різноголосо. А марконі натискує на важіль, вистукує неугавно. Ні-ні… ні-ні…

— Слухай! — кажу. — З дому мені ніякої вісточки. Погодься, що це несправедливо, бо що то за новорічне свято без звістки з дому?

— Так ти що, хочеш, щоб я тобі написав любовне послання?! — сміється він.

— Навіщо? — відказую. — Ти краще піймай для мене в ефірі якусь гарну музику, так би мовити, концерт на замовлення.

— Це можна, — погоджується хлопець.

І ось з радіорубки в темряву ночі вихлюпується повінь чарівної музики… До звуку звук, як срібні ниточки казкової пряжі, вони пронизують морок над цим похмурим, пустельним океаном. І оживає пустеля! Це — Бетховен, його безсмертна Дев’ята симфонія.

… Ніби припав до сонцем нагрітої весняної землі. В полі неначе б побував.

— Егей! — покликали. — Йди-но сюди.

У ходовій рубці стояли океанологи, про щось сперечалися. Гідрограф Абаєв гортав якусь книгу.

— Ось те місце, — мовив він, коли я саме зайшов, і вголос прочитав — «20 липня. До Маврікію ходу три доби з гаком. Поминули острів Родрігес. Незаселений».

Це була книга «Під вітрилами в XX столітті», дорожні нотатки з кругосвітньої подорожі. Автор її — капітан радянської шхуни «Зоря» О. Юдович.

— А тепер послухайте, що пишеться в іншій книзі. — І Абаєв вийняв з кишені невеличку, схожу на записник брошуру учасника плавання в Антарктиду на «Обі» Макарова. — «Населення, за переписом 1960 року, близько 18 тисяч. На північному березі розташоване найбільше місто Родрігеса — Порт Матурін. Будинки в місті переважно з гофрованого заліза». І таке інше…

— Плутанина! — вислухавши гідрографа, озвавсь океанолог. — Один твердить: острів безлюдний, інший доводить протилежне.

— Так що, є Родрігес чи він вигадка сучасних «першопрохідців»? — поцікавився штурман, прочинивши двері до ходової рубки.

— Якщо лоції для вас авторитет, острів є. Координати його: дев’ятнадцять градусів, сорок п’ять мінут південної широти, шістдесят три градуси, двадцять сім мінут східної довготи, — відповів Абаєв.

— Отже, повний вперед!

Штурман перевів ручку телеграфа на «повний хід». Машина здригнулася, застугоніла. Помітно стало, як збільшуються оберти. «Витязь» ліг курсом на 90° — прямо на схід. Ішли ми недовго: із зупинками для геологічних досліджень, дорога зайняла близько трьох діб… З горем-бідою пробравшись звивистим проходам, кинули якорі за кораловим рифом, до якого впритул підступали скелі й мілини.

Через годину висадились на берег.

Перше, що впадало в очі, чепурні, справді криті цинком котеджі під кронами дерев. Ні великих, ані малих міст ми не побачили. На узбережжі й по схилах гір тулилися вбогі хижки численних сіл. Порт-Матурін теж селище. З гущавин чагарників стирчали гарматні жерла. Хтось замість набоїв повтикав у них порожні пляшки, і гармаші — голопузі, темношкірі підлітки, осідлавши жерла, викрикували щось войовниче.

Урядовий чиновник, офіційний представник Маврікія, до управління якого входить Родрігес, містер Валет, — він супроводжував нас, — розповів, що гармати ці з позаминулого століття. Зауважив, що освоєння й заселення. острова, як і всього Маскаренського архіпелагу, пов’язано з кровопролиттям, работоргівлею й піратством… В 1620 році про існування Родрігесу довідались європейці.

На острові росли тоді непрохідні ліси, нині їх майже не лишилося. А затишні, обрамлені рифами бухти слугували надійним захистом для