Читати книгу - "Загадка однієї неділі"

Лю-мей підвелася і після миттєвого вагання підійшла до мене, простягнувши руку.

— Я вже давненько чекаю на вас, — прощебетала на своєму китайсько-американському жаргоні. Узявши її руку, я посміхнувся.

— Шкодую, що змусив вас чекати, — відповів я, відмикаючи двері.— Слід було попередити, що прийдете.

Замкнувши двері, спробував пригорнути її до себе.

— Прошу вас! — мовила вона холодно, але ґречно. — Тільки не це. Не зараз. — Бона попрямувала до канапи, а я за нею.

— Даруйте, — вибачився, — зовсім забув, що ви належите Батлерові. Хоч і не втямлю, що це, чорт забери, означає. Купив він вас, чи як?

— Ні,— відповіла вона, усміхаючись, — я зв'язана клятвою. Але не намагайтесь зрозуміти це. Наше товариство віддало йому мене як рабиню. Я й поводжусь відповідно. Серед наших це старовинний звичай, — пояснила вона, знов осміхаючись, але вже сумніше. — Традиції не старіють!

— Я вже чув про це товариство, — мовив їй, сідаючи поруч. — Воно зветься Лонг, чи не так?

Вона кивнула.

— Певно, сеньйор Батлер оповідав вам про нього.

— Так, дещо казав. При цьому Батлер, з усього видно, надто дбав про те, щоб розповісти мені лише таке, що його якоюсь мірою влаштовувало, — Я зазирнув їй у вічі, і вона заморгала. — Те, що він мені розповів, скидалося більше на китайську казочку для розваги немовлят… Може, ви маєте бажання доповнити розповідь.

Вона скочила наче ображена і якусь мить позирала на мене з докором. Потім дещо пом'якшила вираз свого обличчя.

— Мені не до вподоби ваш тон, Аресе, — докірливо мовила вона. — Я… я прийшла, щоб вибачитись, а ви ускладнюєте мої наміри.

— Вибачитись? За обшук в моєму номері?

Вона ствердно кивнула.

— Це він примусив мене.

— Хіба так просять пробачення?

— Я… хочу сказати… Ради бога, Аресе! Що ви жадаєте, щоб я сказала?

— Правду. Що ви вчинили обшук з власної ініціативи, на свій страх і риск.

— О господи! — Очі її розширилися, зображуючи великий подив. Вони виглядали, мов дві іскристі скалки яшми. — Як ви можете казати таке?

Я наблизився до неї і щосили притягнув до себе. Вона не опиралася. її серце затріпотіло в мене на грудях, її вологі вуста трохи розтулилися. Потому вогники в ії очах перетворились на язики полум'я — полум'я жаги. З такою ж силою, з якою пригорнув до себе, я відсторонив її.

— Так ми ні про що не домовимося, моє золотко. Побалакаємо краще про китайську казочку.

Вона знеможено зітхнула.

— Невже ви завжди такий дратівливий?

— Ні, тільки тоді, коли жадаю почути китайську казочку, — наполягав я далі.

Вона знову зітхнула, й на обличчі в неї позначилась легка посмішка.

— Але… як же він? — прощебетала вона. — Коли я розповім вам правду, я зраджу його, а я зобов'язана бути йому вірною.

— Овва! Чи варто хвилюватися? До того ж він і без цього підозрює вас у зрадництві, я певен цього.

— У чім він може мене запідозрювати? — Цього разу ії здивування було щирим. — Гаразд, не стану заперечувати — останнім часом він поводиться якось дивно. Але чому ось ви так переконані, що я зрадила його?

— Дійти такого висновку було не важко, — відказав я, знизуючи плечима. — Гадаю, що Батлер мало кому довіряє… або довіряв. І один із тих, кому він довіряв, викрив Шестипалому справжню цінність священної урни… Звичайно, якщо Батлер не обдурив мене і вона дійсно має ту цінність, яку їй приписують.

Вона опередила мене, схвильовано вигукнувши: «Безперечно, має».

Я вів далі:

— Чінь-лі, або точніше, Вонг-лі, я гадаю, поза всякою підозрою, а важко припустити, щоб такий тип, як Батлер, довірив свої таємниці більше, як двом особам. Навіть і така кількість здається мені надмірною. Виключивши Вонг-лі, я дійшов висновку, що зрадницею були ви, — закінчив, лукаво всміхаючись.

Вона знову наблизилась до мене впритул. її очі, якими вона вдивлялася в мої, випромінювали якийсь чаклунський блиск. Вона вп'ялася своїми вустами в мої, потім відійшла і стала скоса дивитись на мене.

— Я це вчинила не з метою вплинути на… на вашу душу, — прошепотіла вона. — Я лише підкорилася вибуху своєї плоті. Втім, хочу зробити вам пропозицію… Йдеться про діло, звичайнісіньке діло.

Я провів тильним боком руки по губах.

— Вплив? — мовив я. — я вже виключив його. — Подивимось тепер, що буде з ділом.

Вона замислено кусала губи. Потім прошепотіла:

— Дайте мені, будь ласка, сигарету.

Я вставив у її устонька «Прем'єр» і запалив сірник. Вона задумливо випустила дим, уникаючи мого погляду. Я вперше бачив, як вона курить.

— Насамперед хотіла б, щоб ви знали: урна коштує дуже багато. Певно, набагато більше тієї суми, яку вам назвав сеньйор Батлер… Скільки, з його слів, вона коштує?

— Сто тисяч, — не вагаючись відповів я. — Звісно, не враховуючи її цінності як історичної реліквії… хоч це і не має особливого значення, коли покупець — ваше товариство.

— Сто тисяч? Він вам так сказав? — вона всміхнулася, — Наше товариство, Аресе, дасть півмільйона тому, хто поверне її цілою і неушкодженою.

Я спробував осміхнутися, але спромігся тільки зобразити скептичну гримасу.

— Ви не вірите мені?

— Повірити важко, — зізнався я, — Зробити пропозицію неважко, але ж півмільйона — величезна купа грошей.

— Отже,