Читати книгу - "Голодна весна, Іван Іванович Кірій"

– Е-е, так у нас малярія, – підійшов до мене Павло Іванович і звелів моєму сусідові по парті Василеві Данику пересісти до когось із товаришів. – Нехай він посидить сам, – пояснив йому про мене. – А потім зняв із себе піджак і накинув на мої плечі. – Зігрійся.

Коли мене перелихоманило, я віддав учителеві піджак, вибачившись. Мені було незручно перед ним за свою слабість.

Павло Іванович поклав мені руку на плече.

– Слухай уважно. Тепер тебе буде лихоманити щодня о цій порі. У зв'язку з цим не приходь більше до школи. Вчився ти добре, ми тебе й так переведемо у наступний клас. Завтра ж обов'язково звернись у лікарню, треба, щоб оглянув лікар і дав хіни. Вона гірка, але ти щоб пив. Це допоможе перебороти хворобу.

Наступного ж дня ми сходили з матір'ю в Турівську лікарню. Пішли зранку, щоб до обіду, коли мене почне лихоманити, справитись, адже Турівка від нашого села – три кілометри.

Мене одразу прийняв симпатичний, товстенький лікар у пенсне з коротенькою білою борідкою (дітей приймали поза чергою), підтвердив мою хворобу (малярія) і дав два десятки порошків хіни.

– Оце хап вип'є, – сказав матері, – і повинно допомогти, у нього ще рання стадія. – Потім повернувся до мене: – Тільки щоб пив, чуєш? Бо як запустиш – буде гірше.

Я пообіцяв, що питиму, ми подякували йому з матір'ю й пішли.

Ой, яка ж гірка була та хіна! Мені здавалося, що немає нічого в світі гіркішого від неї.

Проте я помилявся. Гіркота від хіни у роті і в горлі швидко проходила, її можна було змити водою, запивши порошок, чимось заїсти, скажімо, корінцем якоїсь бур'янини, але гіркота і біль у шлунку від голоду трималися постійно.

Голод же наступав на нас з кожним днем все активніше й активніше. В колгоспі перестали давати макуху, вийшли всі запаси, жінкам-полільницям буряків варили там же, в полі, якусь бовтанку з прілого проса, а хто не ходив на роботу, старі, хворі й малі, ті мусили самі собі шукати їжу.

А де її було знайти? Жито на людських городах (хто посіяв латочку восени) ще тільки починало колоситися, городина ішла в ріст (хто посадив), у садах бубнявіли яблучка, груші, сливи. Ті вишні, які мали дозріти якнайшвидше і вже навіть з одного боку почали червоніти, були обнесені й з'їдені за один день, і ми тепер ждали шовковиць, перебиваючись рогозою. По рогозу в болото ходили всі, хто міг ходити, переважно дітлашня, хлопці й дівчата. Рвали її оберемками, їли самі, там же в болоті, й несли оберемками додому рідним.

Ходили по рогозу й ми з Галькою. Мені через малярію лізти в болото було не можна, і Галька ходила сама. Ми теж наїдалися її самі, а потім несли, скільки дужали, додому. Галька – Парасці, я – матері.

Мати щодня верталася з буряків пізно ввечері, бідкалася, що заженуть їх, жінок, ті буряки у могилу, бо не встигли вони завершити шарування, як уже настала пора проривки, а проривка в сто крат важча від шаровки.

Приходила стомлена до знемоги, аж учорніла, питала, чи немає від батька листа, як я себе почуваю, мила ноги у ночвах і лягала в постіль, бо завтра рано вставати. Вона завжди була неохоча до розмов, а втомлена взагалі більше мовчала, не розповідала мені майже нічого.

А одного вечора полягали ми спати, вона пригорнула мене до себе й заговорила:

– Немає вже сил моїх, синку. І рук і ніг не чую, так болять. Хоч би ноги не почали пухнути, бо тоді кінець. Усі, хто починає пухнути – вмирають. Сьогодні з нашої ланки Дунька Даникова, з Воловиці, на буряках умерла. Ноги як колоди були і лице брезкле. І в другій ланці жінка з Окопу вмерла, діток двійко залишилося. Теж пухла була. Страшне діється, синку. – І пригортає, пригортає мене до себе, і рука, відчуваю, у неї тремтить від напруги, а потім сльози впали мені на щоку гарячі. Заплакала мати.

Я став заспокоювати її:

– Не треба, мамочко. У нас все буде добре… Ми… ми не опухнемо… Ось побачиш… Скоро батько пришле листа, і ми… поїдемо до нього…

З цією надією ми й заснули.

А вранці другого дня, після того як мати пішла на буряки, до мене заявилась Галька.

– Ти ще не знаєш, що дядько Хома вмер? – запитала від порога. – Тітка Христя на буряки зібралася, кинулась його будити, а він уже й захолов.

Дядько Хома був недалекий наш сусід, через вигін хата. Жили вони удвох з тіткою Христею і були добрими, порядними людьми. Дядько Хома, вайлуватий, неговіркий, чоботарював і займався мисливством, ходив на качок і зайців, не маючи від цього ніякого зиску, бо за чоботарювання хоч брав з людей мізерну плату, а з мисливством у нього взагалі нічого не виходило, вистріляє всі патрони і ні з чим вертає додому.

– Де ж твоя здобич, Хомо? – зустрічає, було, його біля хвіртки тітка Христя.

Дядько Хома безнадійно махав рукою й казав:

– Ходімо вечеряти, Христе.

Тітка ж Христя, жвава й балакуча, з осені й до весни пряла людям пряжу і ткала рядна та полотна теж за невелику платню.

Так і жили собі скромно в біленькій хаті за виплетеним з лози стареньким тином, маючи невеличкий садок і городець. І ось уже немає дядька Хоми. Умер. Спрацювався в колгоспі, знесилів від голоду і вмер.

Мені стало страшно. Невже й до нас черга дійде, і ми отак умремо? Я, Галька…

Сказав про це Гальці, а вона:

– Тіпун тобі на язик. Ходімо уклонимось дядькові Хомі, він був добрий до нас.

Справді, дядько Хома був до нас, кутчанських дітлахів, добрим. Не раз і не двічі угощав яблуками та грушами із свого саду, цукерками, які купував у крамниці. Купить, було, цілий кульок подушечок, стане на вигоні й гукає нас, котрі бігали поблизу:

– Ану молодці-горобці, хто швидше до мене добіжить, тому більше цукерок дістанеться!

Біжимо, галасуючи, обступаємо дядька Хому, простягаємо руки: «Я, я перший!»

Дядько Хома задоволено сміється і обділяє поду шечками усіх порівну.

Він завжди запрошував нас до себе щедрувати, засівати і щиро обдаровував усіх.

Як же було не піти, не віддати останню шану такому доброму чоловікові

Пішли. Дядько Хома лежав уже на лаві в чистих штанях і сорочці, на грудях спрацьовані жилаві руки, сам худий і строгий. У головах воскова свічечка