Читати книгу - "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко"

2. 7-9 грудня перейти через райони, зайняті Галицькою Армією, а вже 10-11 грудня форсувати залізницю Козятин-Жмеринка.

3. Після форсування залізниці Українська Армія мусила зосередитися в районі Липовця.

Увечері 6 грудня армія вирушала в похід. Під прикриттям зимової ночі частини розпочали свій рух по ґрунтових дорогах до лінії фронту денікінської армії.

Грунтові шляхи взагалі були в такому жахливому стані, що на половині переходу більшість коней не могли витягнути возів та пристати. Розпачливі благання хворих і поранених вояків неслися з цих возів: "Не кидайте нас". Найтяжче враження робили ті вояки, що вже видужували після тифу, або ті, що були легко поранені. Вони, напіводягнені, з шматтям на ногах замість чобіт, вирішили пішки йти за армією. Самопосвяту і глибоке переконання у своїй ідеї мусили мати ці герої, щоб перетерпіти усі ті лиха. Неможливо описати ті муки, що тоді переніс український вояк. У колоні йшов пішки і єдиний духовний пастир – священик П. Пащевський.

Перший день руху армії був надзвичайно важким, але тверда воля командуючого генерала М. Омеляновича-Павленка, твердість духу, що виявляли вояки, з повним напруженням фізичних сил допомогли виконати завдання першого дня походу – зробити 40-кілометровий перехід.

Кінні розвідки енергійно, але обережно шукали шлях для переходу крізь ворожий фронт. На 8 грудня 1919 року кожній колоні було дано окремий маршрут для сфорсування залізниці Козятин-Жмеринка, яку оберігали денікінські війська за допомогою численних бронепотягів. Операція щодо сфорсування залізничної колії Козятин-Жмеринка минула без особливих перешкод з боку ворога, якщо не рахувати, що на станції Голендри одна з колон Української Армії з боєм мусила прорватися через цей пункт на схід.

Велике здивування було в денікінській армії, коли на її фронті з'явилася "знищена" Українська Армія. На 17 грудня Українська Армія у ворожому запіллі виходить в район Липовця. Командарм віддає черговий наказ про перехід армії в район Тетієва-П'ятигір-Животова і Лукашівки, де окремі колони мають зосередитися з 21 по 25 грудня 1919 року.

У цей час ситуація на фронті денікінської армії була така:

Армія Денікіна відступала під ударами Червоної Армії у двох головних напрямках: 1. Уздовж залізниці Козятин-Бірзула. 2. Фастів-Цвітково. Аби не дати можливості ворогові вивезти багате майно, командарм вирішує ударити по ворожому запіллю.

У цей час шляхом з Білої Церкви через Ставище-Жашків-Умань відходила колона кінноти денікінської армії в складі кількох полків. У районі Жашкова ця колона зустрілася з нашою 3-ю дивізією. Після короткого бою денікінська кіннота сильно пошматувала 3-ю дивізію, захопивши наш санітарний обоз із хворими вояками. Більшість безборонних козаків денікінці порубали. Але пізніше цей денікінський відділ був, у свою чергу, повністю знищений українськими повстанцями. Після цього бою 3-ю дивізію переформовано на 3-й кінний полк, командування прийняв полковник П. Чижевський. Українські частини незабаром мусили опинитися у смузі бойових сутичок між червоною і білою арміями. Командарм генерал М. Омелянович-Павленко не вважав за доцільне тримати свої частини у цій смузі та віддав наказ про зосередження їх у районі Умані. Становище денікінської армії значно ускладнилося. З півночі тиснула її Червона Армія, у запіллі гасала Українська Армія. Всю свою лють денікінці перенесли на Українську Армію. По дорозі до району Умані ліва колона Запорожців атакувала Ставище та розбила досить великий відділ Добрармії.

31 грудня одна група нашого війська займає Умань, а на схід, у напрямку на Звенигородку, посувається Київська група.

Кількаденний спочинок у районі Умані дав змогу командуванню армії провести велику пропаганду серед селян та видати кілька чисел газети "Україна".

Поява Української Армії в запіллі ворога справила величезне враження на населення, підняла його дух і зміцнила волю до боротьби. Селяни рішуче виступили проти військ Добрармії. Останні, майже без спротиву та уникаючи бойового контакту, швидко відходили на південь, у напрямку Одеси.

Лінія фронту білої й червоної московських армій проходила через Христинівку-Тальне-Цвітково, наближаючись до Умані – району зосередження українських сил.

Червоне командування, довідавшись про перебування Української Армії в районі Умані, що було повною несподіванкою для нього, виявило бажання налагодити бойову співпрацю з Українською Армією проти "білих", але на цю пропозицію воно не одержало відповіді.

Становище Української Армії 10 січня 1920 року стало дуже загрозливим. Вона опинилася між двома фронтами. 11 січня до Умані несподівано вдерся авангард 44-ї совєтської дивізії, який вибив з міста нашу невелику залогу (1).

Командарм, не бажаючи ув'язуватися в бій з міцнішим ворогом, вирішив відвести свої групи в напрямку на Нову Українку, ала розвідка виявила в цьому пункті значні сили Добрармії, які займали позицію по річці Чорний Ташлик. 20 січня наші відділи зосередилися в районі Тишківка, де наша кіннота мала кілька успішних боїв з окремими відділами Добрармії. Між тим червоні частини з району Тальне-Умань посувалися в напрямку Нової Українки та Ольвіополя. Щоб вийти з "кліщів", командарм вирішує вивести свої групи в район Черкаси-Чигирин-Канів, у запілля Червоної Армії, для чого групи мусять самостійно пробиватися через червоний фронт. Цей марш-маневр при зимовій стужі, при кепському стані ґрунтових доріг мав дуже великі труднощі як з боку технічного, так і оперативного, але всі труднощі маршу значно полегшила повна симпатія селян до своєї армії. Селяни служили провідниками, доставляли розвідницькі відомості, давали харчі, а також цілими селами брали участь у боях. Скрізь виникали українські повстанські відділи, які нападали на малі й великі сили червоних чи білих військ. Після революційного чаду, покуштувавши білої і червоної московської влади, населення зрозуміло наміри як одної, так і другої і з великим запалом відплачувало ворогам за кривди, за наругу над національним "я".

Ці повстання мали стихійний характер. Їх не можна було впорядкувати, а це давало змогу ворогові маневрувати і придушувати окремі вибухи. Немало хитрощів і трюків придумувала червона Москва в своїй пропаганді серед українського населення. До рук українських повстанців попала таємна інструкція для комуністичних агітаторів, видана Лейбою Троцьким, у якій, між іншим, були такі завдання:

1. Не навязывать украинскому крестьянству коммуны до тех пор, пока наша власть там не окрепнет.

2. Утверждать, что в России нет коммуны.

3. В противовес самостийныку Петлюре и другим говорить, что Россия тоже признает самостийность