BooksUkraine.com » Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

144
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 86
Перейти на сторінку:
зна­ти, чи вза­га­лі ма­ємо скла­да­ти склад­ки, чи ні. Ту, ба­чу, де­які поб­ра­ти­ми нера­ді то­му, хо­ті­ли би, що­би все ос­та­ло­ся так, як до­сі…

- Ти бо та­кож кру­тиш,- пе­рер­вав йо­го мо­ву на­півг­нів­ний Ма­тій, кот­рий до­сі мовч­ки си­дів ко­ло Анд­ру­ся, зра­зу не­мов ду­ма­ючи о яки­хось пос­то­рон­ніх ре­чах, але чим да­лі, тим ці­ка­ві­ше і уваж­ні­ше прис­лу­ху­вав­ся до всього, що го­во­ри­ло­ся в ха­ті,- ти не пи­тай, чи то ко­му приємно, чи неп­риємно слу­ха­ти. Знаєш щось доб­ро­го і ро­зум­но­го, і для всіх хо­сен­но­го, то виїжджай з тим на плац, го­во­ри прос­то з мос­та. Як по­ба­чи­мо, що твоя ра­да ліп­ша від дру­гих, то прий­ме­мо, а як твоя бу­де гір­ша, то аж то­ді мо­жеш нас пе­реп­ра­ша­ти, що дур­ни­ця­ми час нам за­би­раєш!

По та­кій до­сад­ній за­охо­ті Бе­недьо за­чав го­во­ри­ти «прос­то з мос­та».

- Бо то,- за­чав він,- знаєте, як маємо пі­ти на склад­ки для своєї по­мо­чі, то вже тре­ба зов­сім усе змі­ни­ти, не так, як до­сі бу­ло. Кар­бо­ван­ня вся­ке на­бік, го­лов­ницт­во на­бік (при тих сло­вах Бе­недьові зда­ло­ся, що га­ряч­ко­во па­ла­ючі очі Прийде­во­лі з тем­но­го ку­та зир­ну­ли на нього і про­па­лю­ють йо­му ли­це своїм їдким пал­ким пог­ля­дом, і він спо­ло­нів­ся і по­хи­лив ли­це до­до­лу),- зов­сім інак­ше тре­ба го­во­ри­ти до лю­дей. Не пімс­ту їм по­ка­зу­ва­ти, а ря­ту­нок. Ро­зу­мієся, крив­ди і зло­дій­ст­ва не зак­ри­ва­ти, але на­во­ди­ти лю­дей на то, що­би в’яза­ли­ся до­ку­пи, бо про­тив бо­га­чів та си­ла­чів один оди­но­кий ро­біт­ник не встоїть, а всі як збе­руться до­ку­пи, то, пев­но, бор­ше змо­жуть ус­то­яти.

- Зможуть ус­то­яти? - ві­доз­вав­ся знов не­вір­ний Сень.- Рад би я зна­ти, як змо­жуть ус­то­яти? Чи вси­лу­ють жи­дів, що­би більше за ро­бо­ту пла­ти­ли, чи що?

- А що ж, не мог­ли би вси­лу­ва­ти? - під­хо­пив жи­во Бе­не­дьо.- Ану, як­би так усі змо­ви­ли­ся і ска­за­ли: не пі­де­мо ро­би­ти, по­ки нам пла­та вис­ша не бу­де? Що би то­ді жи­ди зро­би­ли?

- А! А й справ­ді! От гад­ка доб­ра! - скрик­ну­ли поб­ра­ти­ми в один го­лос. На­віть Анд­ру­се­ве ли­це тро­хи роз’ясни­ло­ся.

- А що би зро­би­ли,- від­по­вів Сень,- нап­ро­ва­ди­ли би з усіх сві­тів но­вих ро­біт­ни­ків, а нас би наг­на­ли.

- А як­би ми ста­ли ла­вою, і не пус­ти­ли тих но­вих, і про­си­ли їх, що­би заж­да­ли хоть до­ти, до­ки на­ша спра­ва не виг­рає? Мож би в та­кім ра­зі по­ви­си­па­ти своїх лю­дей і по око­лич­них се­лах, що­би там ого­ло­си­ли: до та­ко­го а та­ко­го ча­су не йдіть ніх­то до Бо­рис­ла­ва, по­ки на­ша вій­на не скін­чи­ть­ся!

- Гурра! - зак­ри­ча­ли поб­ра­ти­ми.- То ми ра­да! Вій­на, вій­на з жи­да­ми і здир­ця­ми!

- Ну, і я га­даю, що та­ка вій­на ліп­ша, ніж уся­ка дру­га,- го­во­рив да­лі Бе­недьо,- раз то­му, що то вій­на су­по­кій­на, бе­з­к­ров­на, а по-дру­ге, й то­му, що мо­же­мо під­ня­ти її зов­сім од­вер­то і смі­ло, і ніх­то нам за ню ні­чо­го не мо­же зро­би­ти. Кож­дий, ско­ро що до то­го, мо­же ска­за­ти: не йду на ро­бо­ту, бо за­ма­ло пла­тять. Зап­ла­тять тілько й тілько, то пі­ду, та й го­ді.

Радість поб­ра­ти­мів бу­ла ду­же ве­ли­ка, ко­ли по­чу­ли то­ту ра­ду, а й сам Бе­недьо ті­шив­ся не мен­ше від дру­гих, бо то­та ра­да прий­шла йо­му до го­ло­ви зов­сім нес­по­ді­ва­но, в жа­рі су­пе­реч­ки з Се­нем Ба­са­ра­бом.

- Ба, доб­ре ти ка­жеш: вій­на, пе­рес­та­ти ро­би­ти! Але хоть би й усі прис­та­ли на то­то, то ска­жи ти ме­ні, будь лас­кав, з чо­го во­ни бу­дуть жи­ти за той час без­ро­бо­ти­ці? Ад­же тяж­ко й по­га­да­ти, що­би бо­га­чі за­раз пер­шо­го дня та пом’якли і зго­ди­ли­ся доб­ро­вільно да­ва­ти нам більшу пла­ту. Мо­же, прий­де­ся си­ді­ти без ро­бо­ти й тиж­день або й ще дов­ше, ну, то з чо­го то­ді ви­жи­ви­ти тілько на­ро­да?

Закид був справ­ді важ­кий, і ли­ця ро­біт­ни­ків знов по­сум­ні­ли. Їх сві­жо­ роз­буд­же­на на­дія на та­ку но­віт­ню вій­ну і по­бі­ду над ба­га­ча­ми бу­ла ще ду­же сла­ба і не­пев­на і за­раз за пер­шим за­ки­дом по­ча­ла блід­ну­ти.

- Отже ж то на те тре­ба зро­би­ти склад­ки, що­би за­без­пе­чи­ти­ся на та­ку при­го­ду. Аж як­би з тих скла­док наб­ра­ла­ся вже су­ма по­ряд­на, та­ка, що­би вис­та­чи­ла, возьмім, на тиж­день або на дві не­ді­лі, то то­ді мож ро­би­ти змо­ву. Ро­зу­мієся, тих, кот­рі би не хо­ті­ли на­ле­жа­ти до змо­ви і йшли від­так на ро­бо­ту, тих за­раз, чи по во­лі, чи по не­во­лі, за карк та й фуч з Бо­рис­ла­ва, най не псу­ють нам ді­ла. Так са­мо під час без­ро­бо­ти­ці мог­ли би на­ші-та­ки лю­ди най­ма­ти­ся де на ін­шу ро­бо­ту, до лі­су, до те­сельки, або де, тілько що­би не до наф­то­вих ро­біт. Та­ким спо­со­бом ми швид­ко зла­ма­ли би то­ту жи­дівську пи­ху і до­би­ли­ся, пев­но, ліп­шої пла­ти.

- Добре го­во­рить! Так тре­ба ро­би­ти! Доб­ра ра­да! - від­зи­ва­ли­ся ріп­ни­ки. По­чав­ся жи­вий га­мір в ха­ті, всі нах­ва­ля­ли­ся, що прик­ру­тять жи­дів-де­ру­нів но­га поп­ри но­гу, кож­дий да­вав свої ра­ди і не слу­хав чу­жих, кож­дий до­пов­ню­вав і ли­цю­вав Бе­недеву дум­ку, прик­ро­ю­ючи її до своєї впо­до­би. Один тільки Сень Ба­са­раб си­дів мовч­ки на своїм міс­ці і з жа­лем ди­вив­ся на то­ту рух­ли­ву гро­ма­ду.

- Що з ни­ми зро­биш,- вор­ко­тів він,- ко­ли во­ни го­то­ві біг­чи за кож­дим, хто їм два-три крас­ні сло­ва по­ка­же! Ну, про ме­не, най бі­жать за тим ме­дів­ни­ком, бу­де­мо ви­ді­ти, як їм пос­ма­кує. Але я своєї стеж­ки не по­ки­ну! А ти, поб­ра­ти­ме? - обер­нув­ся він до Прий­де­во­лі, що все ще сто­яв в тем­нім ку­ті і не­пев­но по­зи­рав то на Бе­не­дя, то на га­мір­ли­вих, ожив­ле­них ріп­ни­ків.

Він стре­пе­нув­ся, ко­ли Сень за­го­во­рив до нього, а від­так швид­ко ска­зав:

- І я, і я з ва­ми!

- З кот­ри­ми ва­ми? - спи­тав гризько Сень.- Бо ту ми те­пер, як ба­чиш, дво­які. Чи з ни­ми-от, чи зо мною і бра­том?

- Так, з то­бою і бра­том! Ти чув, що́ сей про го­лов­ницт­во го­во­рив? Мов роз­пе­че­ним но­жем ме­не в сер­це шпиг­нув.

- Е, але ти знов так ду­же тим не тур­буй­ся! - уго­во­рю­вав йо­го Сень ти­хим го­ло­сом.- Що ж та­ко­го ве­ли­ко­го ста­ло­ся? Ад­же той со­ба­ка пев­но зас­лу­жив на те. Ти за­був про свою…?

- Ні, ні, ні, не за­був! - пе­рер­вав Прий­де­во­ля.- Пев­но, пев­но, що зас­лу­жив! Сто раз зас­лу­жив!..

- Ну, так чо­го ж ту гриз­ти­ся? Хі­ба су­ду боїшся? Не бій­ся, ко­мі­сія поїха­ла в тій доб­рій ві­рі, що він сам упав до ями; ще жи­да на ка­ру за­су­дять, чо­му яму не зат­кав!

- Ні, ні, ні,-

1 ... 44 45 46 ... 86
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."