Читати книгу - "Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок, Роберт Шеклі"

— Ну, Томе, як справи, хлопче? — привітав його Торстейн.

— Добре, — відповів Ланіган, — просто чудово.

Він ввічливо кивнув і хотів іти собі далі під ніжно-зеленим небом. Але не так легко було втекти від Торстейна.

— Томе, хлопче, я міркував про твою проблему, — завів Торстейн, — і дуже непокоюся.

— Ну, це шляхетно з твого боку, — посміхнувся Ланіган, — але насправді ти не мусиш цим так перейматися.

— Я переймаюся, бо хочу цього, — похитав головою Торстейн. І хоч як це прикро, він був щирий. — Я не байдужий до людей, Томе. Завжди залишався таким, ще змалечку. Ми ж із тобою давні друзі й сусіди.

— Авжеж, — без особливого захвату озвався Лані-ган. (Найгірше — коли ти потребуєш допомоги й таки доводиться її приймати.)

— Томе, гадаю, тобі не завадить трохи відпочити.

Торстейн мав для всього простий рецепт. Він практикував своє лікування без ліцензії, тож і ліки не потребували значних витрат.

— Я справді не можу цього місяця дозволити собі відпочинку, — заперечив Ланіган. (Небо зараз було помаранчево-рожевим, три сосни зів'яли, дуб перетворився на кактус.)

Торстейн весело розсміявся.

— Хлопче, якраз навпаки, ти не можеш саме зараз позбавити себе відпочинку! Ти це розумієш?

— Ну, я так не думаю.

— А ти подумай! Ти стомився, ти напружений, весь на нервах. Працюєш забагато.

— Я вже мав тижневу відпустку, — сказав Ланіган і глянув на годинник. Його золотий корпус перетворився на свинцевий, але час він, як здалося Лагніану, показував досить точно. За його відчуттями, від початку розмови збігло не менше двох годин.

— Це не зовсім те, що тобі потрібно, — стояв на своєму Торстейн. — Ти залишався тут, у місті, поруч зі своєю роботою. Тобі потрібно виїхати на природу. Томе, коли ти востаннє відпочивав у кемпінгу?

— У кемпінгу? Ну, я ніколи не був у кемпінгу.

— Та ви тільки погляньте на нього! Хлопче, тобі слід повернутися до реальних речей. Тобі потрібні не вулиці й будівлі, а гори та річки.

Ланіган ще раз глянув на годинник і з полегшенням побачив, що він знову став золотим.

Він зрадів, бо заплатив за той годинник шістдесят доларів.

— Дерева та озера, — вправлявся у красномовстві Торстейн, — відчуття шовковистої травички під ногами, споглядання високих темних вершин на тлі золотавого неба...

Ланіган помотав головою.

— Я був за містом, Джордже. Мені це не допомагає.

Торстейн затявся на своєму:

— Ти повинен відкинути все штучне.

— Все воно здається однаково штучним, — сказав Ланіган, — дерева чи будівлі — яка між ними різниця?

— Будівлі зведені людьми, — пояснив Торстейн, — а дерева створив Бог.

Ланіган мав певні сумніви щодо обох тверджень, але не збирався ділитися ними з Торстейном.

— Можливо, щось у цьому є. Я подумаю.

— Обов'язково подумай, — наполягав Торстейн. — До речі, я знаю чудове місце. Це в штаті Мен, Томе, біля невеличкого озерця…

Торстейн був неперевершеним майстром нескінченних нудних описів. На щастя для Ланігана, сталася подія, яка відвернула їхню увагу. Загорівся будинок по інший бік вулиці.

— Чий це дім? — вигукнув Ланіган.

— Макелбі, — відповів Торстейн, — у нього вже друга пожежа за цей місяць.

— Мабуть, треба зчинити тривогу.

— Маєш рацію. Я сам це зроблю, — запевнив Тор-стейн. — А ти май на оці ту місцинку в Мені, про яку я тобі розповів, Томе.

Торстейн зібрався йти, і раптом сталося дещо досить кумедне. Ледь він ступнув на тротуар, бетон під його лівою ногою зробився рідким. Заскочений зненацька Торстейн загруз по гомілку, не встиг зупинитися й гепнувся долілиць.

Том поквапився йому на допомогу, поки бетон знову не затвердів.

— Усе нормально? — запитав він.

— Звихнув ногу, от дідько, — пробурмотів Тор-стейн. — Але начебто можу на неї ступати.

Він пошкутильгав повідомляти про пожежу. Ла-ніган залишився наглядати. На його думку, сталося спонтанне самозаймання. За кілька хвилин, як він і сподівався, вогонь так само миттєво згас.

Не можна радіти з чужої біди, але Ланігану було складно втриматися від зловтіхи через пригоду Тор-стейна. Навіть несподівана повінь на Мейн-стріт не зіпсувала йому настрою.

Потім він згадав свій сон, і його знову охопило сум'яття. Він поквапився до лікаря.

На цьому тижні приймальня доктора Семпсона був маленькою і темною. Старий сірий диван зник, на його місці стояли двоє крісел у стилі Людовіка ХV і висів гамак. Зношений килим переткався наново, на брунатній стелі виднілися підпалини від сигарет. Але портрет Андретті залишався на звичному місці, на стіні, й велика незграбна попільничка виявилася бездоганно вичищеною.

Відчинилися двері кабінету, вистромилася голова доктора Семпсона.

— Вітаю, — сказав він, — хвилинку зачекайте.

Голова лікаря сховалася за дверима.

Семпсон дотримався слова й швидко закінчив свої справи. Лангіан чекав не більше кількох секунд. Ще за мить він простягнувся на шкіряному дивані зі свіжою паперовою серветкою під головою. Доктор Семпсон запитав:

— Ну, Томе, як ваші справи?

— Так само, — поскаржився Ланіган, — навіть гірше.

— Сон?

Ланіган кивнув.

— Перекажіть-но його знову.

— Я б не хотів, — заперечив Ланіган.

— Боїтеся?

— Більше, ніж досі.

— Навіть зараз, ось тут?

— Так. Особливо зараз.

Лікар помовчав, дав Ланігану змогу заспокоїтися і мовив:

— Раніше ви говорили про свій страх перед цим сновидінням, але ніколи не казали мені, чому ви його так боїтеся.

— Ну... це звучить якось по-дурному.

Обличчя Семпсона було серйозним, спокійним, стриманим — обличчям людини, яка нічого не вважає дурницями, навіть принципово нічого не визнає не вартим уваги. Можливо, це була суто фахова маска, та Ланігана заспокоїв вираз обличчя лікаря.

— Гаразд, я скажу вам, — несподівано для себе погодився він і раптом затнувся.

— Я слухаю, — повторив доктор Семпсон.

— Ну, це тому… Словом, я вірю, що якось, незрозуміло…

— Так, продовжуйте, — заохочував його Семпсон.

— Ну, якось може статися, що світ із мого сну перетвориться на справжній, — він знову зупинився, потім продовжив, — і коли я прокинуся,