Читати книгу - "Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок, Роберт Шеклі"

Він обернувся до лікаря, щоб подивитися, як це безглузде одкровення вплинуло на нього. Якщо воно й збентежило Семпсона, він цього нічим не виказав. Лікар спокійно розкурив свою люльку вказівним пальцем лівої руки, який і далі тлів, потім дмухнув на палець, загасив його й мовив:

— Так-так, будь ласка, продовжуйте.

— Продовжувати? Але це все, і проблема саме в цьому!

На яскравій килимовій доріжці Семпсона з'явилася пляма завбільшки як монета. Потемніла, по-щільнішала, перетворилася на маленьке фруктове деревце. Семпсон зірвав один з пурпурових стручків, понюхав його й поклав на стіл. Він обвів Ланігана суворим і водночас сумним поглядом.

— Ви раніше вже розповідали мені про світ із вашого сновидіння, Томе.

Ланіган кивнув.

— Ми обговорили це питання, простежили його походження, дослідили його значення для вас. Протягом останніх місяців ми, на мою думку, виявили причину, з якої ви відчуваєте потребу мучити себе цими страхами.

Ланіган ледь помітно кивнув.

— Однак, ви відмовляєтеся це зрозуміти, — провадив Семпсон. — Ви щоразу забуваєте: світ із вашого сновидіння — це лише сон, не що інше, як сон, керований довільними законами, які ви самі винайшли для задоволення власних психічних потреб.

— Я би хотів у це повірити, — зітхнув Ланіган, — та лихо в тім, що цей клятий світ із мого сновидіння надто логічний.

— Зовсім ні, — заперечив Семпсон. — Вам так здається лише тому, що ваша омана герметична, замкнена на собі й сама себе підтримує. Дії людини засновані на певних припущеннях про природу світу. Якщо ви погоджуєтеся з цими припущеннями, будь-чия поведінка видається цілком логічною. Але змінити ці припущення, ці основні аксіоми, майже неможливо. Наприклад, як ви доведете людині, що її не контролює таємне радіо, яке чує лише вона?

— Я збагнув суть проблеми, — пробурмотів Лані-ган. — І щось подібне відбувається зі мною?

— Саме так, Томе. Ви хочете, щоб я вам довів, нібито цей світ справжній, а світ із вашого сновидіння — ні. Ви готові відмовитися від власної фантазії, якщо я наведу необхідні докази.

— Так, саме так! — вигукнув Ланіган.

— Але ж розумієте, я не можу їх надати, — усміхнувся Семпсон, — бо природа світу очевидна, але довести її неможливо.

Ланіган замислився на мить. Нарешті мовив:

— Послухайте, док, але ж я не настільки хворий, як, скажімо, цей хлопець із секретним радіо?

— Ну звичайно. Ви розумніший, раціональніший. У вас є сумніви щодо реальності світу, але, на щастя, ви сумніваєтеся також і стосовно реальності вашої ілюзії.

— Тоді спробуйте, — попросив Ланіган, — я розумію, що це складно, але заприсягнуся вам: сприйматиму все, що зможу змусити себе сприйняти.

— Це справді не моя галузь, — зітхнув Семпсон, — такими проблемами займається метафізика. Не думаю, що достатньо кваліфікований...

— Давайте спробуємо, — благав Ланіган.

— Ну, гаразд, — Семпсон наморщив чоло, зосередився й мовив: — Мені здається, що ми перевіряємо світ через власні відчуття, тому для остаточного аналізу маємо спиратися саме на них.

Ланіган кивнув, і лікар продовжив:

— Отже, ми знаємо, що річ існує, бо наші відчуття свідчать про її існування. Як ми зазвичай перевіряємо правильність наших спостережень? Порівнюючи їх із відчуттями інших людей. Ми знаємо, що наші відчуття не вводять нас в оману, якщо відчуття інших людей теж вказують на існування речі, про яку йдеться.

Ланіган це обміркував і відповів:

— Тому реальний світ є просто тим, чим він уявляється більшості людей.

Семпсон скривився.

— Я ж вам казав, — почав він знову, — що метафізика — не моя парафія. Проте гадаю, що це прийнятний аргумент.

— Так... Але, док, якщо припустити, нібито всі ці спостерігачі помиляються? Наприклад, припустимо, існує безліч світів і багато реальностей, а не єдина? Припустімо, що це просто одна довільна сутність, складена з нескінченного числа сутностей? Або що природа самої реальності здатна змінюватися і що я незбагненним чином можу сприймати ці зміни?

Семпсон зітхнув. Витяг маленького зеленого кажана, що тріпотів крильцями у нього під курткою, неуважно ляснув по ньому лінійкою.

— Отож-бо, — озвався він. — Я не можу спростувати жодного вашого припущення. Гадаю, Томе, ліпше обговорити ваше сновидіння.

Ланіган скривився.

— Я справді не хотів би. Я відчуваю...

— Знаю, що ви відчуваєте, — Семпсон ледь помітно всміхнувся. — Але ж це зможе все довести або спростувати раз і назавжди, чи не так?

— Думаю, що так, — кивнув Ланіган. А далі спробував набратися сміливості й заговорив: — Отже, мій сон починається з…

Щойно він заговорив, його охопив добре знайомий жах. Він відчув раптове запаморочення й нудоту. Ланіган спробував підвестися з дивана. Обличчя лікаря розпливалося перед ним. Він побачив полиск металу й почув слова Семпсона:

— Постарайтеся заспокоїтись... короткочасний напад... спробуйте згадати щось приємне.

Потому чи то Ланіган, чи то світ, чи вони обидва зникли...

До Ланігана повернулася свідомість. Можливо, минув якийсь час, а, можливо, й ні. Можливо, щось сталося, а, може, й не сталося нічого. Ланіган сів і глянув на Семпсона.

— Як ви зараз почуваєтеся? — запитав лікар.

— Зі мною все гаразд, — сказав Ланіган. — А що сталося?

— Вам було зле. Не переймайтеся.

Ланіган знову ліг і спробував заспокоїтися. Лікар сидів за столом, щось занотовував. Ланіган заплющив очі, порахував до двадцяти, потім обережно розтулив повіки. Семпсон і далі писав.

Ланіган роззирнувся кімнатою, нарахував п'ять картин на стінах, перерахував їх ще раз, подивився на зелений килим, насупився й знову заплющив очі. Цього разу він порахував до п'ятдесяти.

— Ну, бажаєте про це поговорити? — Семпсон закрив свої записи й повернувся до нього.

— Ні, не зараз, — похитав головою Ланіган. (П'ять картин, зелений килим.)

— Будь ласка, як скажете, — погодився лікар. — Гадаю, наш час майже вичерпано. Але якщо хочете полежати в передпокої...

— Ні, дякую, я піду додому, — відповів Ланіган.

Він устав, перейшов зеленим килимом до дверей, подивився на п'ять картин і на лікаря, який заспокійливо усміхався. Потім Ланіган вийшов з кабінету, перетнув передпокій, далі коридором попрямував до сходів і нарешті спустився на вулицю.

Він ішов і дивився на дерева, на яких зелене листя очікувано легко тріпотіло від легкого вітерцю. На вулиці було багато транспорту, який згідно зі здоровим глуздом рухався однією смугою