Читати книгу - "Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок, Роберт Шеклі"

Сон. Він щипнув себе, чи йому наснилося, що щипнув? Не прокинувся. Ланіган закричав, чи йому наснилося, що закричав? І знову не прокинувся.

Він опинився на знайомій території своїх нічних жахів. Але це тривало трохи довше, ніж зазвичай. Отже, це вже не сон. (Сон — це просто трішки коротше життя, життя — трішки довший сон.) Ланіган здійснив перехід, або перехід створив Ланігана. Неможливе стало тим, що мало статися.

Асфальт не розступався в нього під ногами. Над ним височіла будівля міського відділення Першого Національного банку. Вона була тут учора, вона буде тут завтра. Безглуздо позбавлена будь-яких перспектив, вона ніколи не стане гробницею, літаком або кістяком доісторичного монстра — тупо залишатиметься будівлею з бетону й сталі, з божевільною впертістю зберігаючи свою стабільність, допоки не прийдуть чоловіки з інструментами й не почнуть терпляче її руйнувати.

Ланіган ішов цим скам'янілим світом під блакитним небом, оточеним на видноколі легким білим маревом: воно мовби обіцяло щось нездійсненне. Транспорт рухався правим боком шляху, люди переходили вулицю на перехрестях, годинники показували час однаково до хвилини.

Десь за містом розкинулися поля і села, й Ланіган знав, що трава там не росте на очах, вона не рухається. Тобто, вона, безумовно, росте, але непомітно, не відчутно для людини. І гори, темні й високі — гіганти, що ніби застигли в русі, але їм не судилося крокувати під золотавим (або фіолетовим чи зеленим) небом.

Це був заморожений світ. Це був світ повільних змін, світ передбачуваності, буденності, звикання. Це був світ жахливої, просто неминучої нудьги. Світ, у якому зміни, рухливі мов ртуть, зводилися до млявого, неохочого розтікання клею.

Через це магія феноменального світу була тут неможлива.

А без магії просто неможливо жити.

Ланіган закричав. Він кричав, поки навколо збиралися люди, які дивилися на нього (але нічого не робили й ні на що не перетворювалися). Далі, як і мало бути, прийшов поліцейський (але сонце жодного разу не змінило своєї форми), а потім швидка допомога помчала незмінною вулицею (на чотирьох колесах, а не на любих серцю трьох чи двадцяти п'яти). Машина швидкої допомоги відвезла його до будівлі, яка очікувано стояла на своєму місці, і там він багато спілкувався з людьми, які залишалися такими, як були, не змінювалися й навіть просто не мали здатності до змін. Вони ставили йому запитання в кімнаті з незмінно білими стінами.

Ланігану призначили відпочинок, спокій, ліки. Це, на жаль, була саме та отрута, за допомогою якої він силкувався позбутися своєї проблеми. Звичайно, доза виявилася зависокою.

Він не помер, отрута була не надто якісною. Натомість Ланіган остаточно збожеволів. Його виписали за три тижні, як типового пацієнта після типового лікування.

Зараз він походжає собі вулицями, вважаючи зміни неможливими. Він став мазохістом — його надихає нахабна правильність речей. Він став садистом — проповідує іншим божественну природу механічного порядку речей.

Чоловік повністю асимілювався із власним божевіллям чи божевіллям світу в усіх сенсах, крім єдиного. Ланіган нещасливий. Порядок і щастя — несумісні речі, яких не може примирити всесвіт.

Дипломатичний імунітет

— Проходьте, панове, — посол запросив їх до апартаментів, наданих йому Державним департаментом, — сідайте, будь ласка.

Полковник Серсі сів, придивляючись до персони, яка викликала ажіотаж у всьому Вашингтоні. З вигляду посла ніяк не можна було сказати, що він становить певну загрозу. Це був худорлявий чоловік у класичному коричневому твідовому костюмі, також наданому Державним департаментом. Обличчя мав розумне, витончене та байдуже.

«Людина як людина», — подумав Серсі, вивчаючи прибульця холодним безстороннім поглядом.

— Чим можу прислужитися? — посміхнувся посол.

— Президент доручив мені вашу справу, — сказав Серсі. — Я ознайомився з доповіддю професора Дар-ріґа, — він кивнув убік вченого зі свого супроводу, — але хотів би почути все особисто від вас.

— Авжеж, — прибулець запалив сигарету. Здавалося, він щиро тішиться тим, що до нього звернулися. Це здивувало Серсі, адже за тиждень, який минув від приземлення інопланетянина, у нього вже побували ледь не всі видатні вчені країни.

«Але у скруті завжди звертаються до армії», — нагадав собі Серсі. Він розвалився на стільці, недбало заклав руки в кишені. Правицею стиснув знятий із запобіжника пістолет сорок п'ятого калібру.

— Я прибув, — почав інопланетянин, — як повноважний посол імперії, що займає половину галактики. Я хочу передати вітання від мого народу й пропозицію стосовно вступу до нашого союзу.

— Зрозуміло, — відповів Серсі, — але у деяких вчених склалося враження, ніби це приєднання ви вважаєте обов'язковим.

— Ви приєднаєтеся, — посол випустив дим із ніздрів.

Серсі помітив, що Дарріґ заціпенів на своєму стільці й закусив губу, тож перемістив пістолет так, щоб легко вихопити в разі потреби.

— Як ви дізналися про нас? — запитав він.

— За кожним із повноважних послів закріплена нерозвідана ділянка космосу, — пояснив інопланетянин. — Ми обстежуємо кожну зірку цієї ділянки на наявність планет у її системі й кожну планету — на наявність розумного життя. Як ви знаєте, розумне життя в галактиці трапляється не надто часто.

Серсі кивнув, хоча й уперше чув про це.

— Коли знаходимо таку планету, ми приземляємося, ось як я, наприклад, і готуємо мешканців до вступу в наше об'єднання.

— А як ваш народ дізнається, що ви знайшли розумне життя? — поцікавився Серсі.

— Існує механізм сповіщення, який є частиною структури нашого організму, — відповів посол. — Він спрацьовує, коли ми виявляємо населену планету. Цей сигнал постійно надходить у космос і може сприйматися на відстані кількох тисяч світлових років. Кораблі спеціального призначення постійно перебувають у межах зони отримання сигналу від кожного посла, відстежуючи такі повідомлення. Коли вони отримують повідомлення, на відповідну планету відсилається команда для колонізації.

Він обережно струсив попіл із сигарети об край попільнички.

— Цей метод має очевидні переваги порівняно з надсиланням об'єднаних груп для дослідження та колонізації. Він дає змогу уникнути відрядження багатьох людей для пошуку, який може тривати впродовж десятиліть.

— Зрозуміло, — повторив Серсі, обличчя якого й далі залишалося непроникним, — ви можете детальніше розповісти про ці повідомлення?

— Вам ні до чого знати більше. Сигнал не можна виявити вашими методами, і, таким чином, не можна перехопити. Він передається, поки я живий.

Дарріґ затримав подих і глянув на Серсі.

— Тобто, якщо ви перестанете транслювати сигнал, — обережно