Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

– Не смійтеся, Орядин, я не люблю, коли ви смієтеся з моєї бесіди від серця.

Він не зводив з мене очей, мовби я була якимсь образом або чим.

– Так, так, мій пане!

– Я чую, що так! – відповів, знов усміхаючись, – і я подивляю ваш дар одушевлятися. Я того не маю. Моя душа втомлена, тужить за супокоєм, а це знак, що старіюся!

– Саме в тій хвилі сказали ви неправду, Орядин!

Він розсміявся.

– Встидайтеся! Тому що ви стали ліниві і вибагливі, то вам здається, що старієтесь!

– То ви хотіли би, щоб я став яким-небудь орлом?

Я усміхнулася мимоволі.

– Я хотіла би, щоби всі українці були орлами!

– Щоб орлом бути, треба все-таки стати на якійсь висоті, на від сторонні, а це не згоджується з людською натурою і не творить щастя. Чоловік не любить носитися з якою-небудь думкою без людей, що так само думали б, як він, чи не так? Що він без загалу, Наталко? Відірваний член, що гине на самоті.

– Коли він індивідуально сильний, то буде й на самоті чутися щасливим, розуміється, не буденним щастям; свідомість сили вдоволить його.

Він дивився вперед себе весело, а по якійсь хвилині сказав:

– Є люди, що живуть наскрізь водно зі світом, одного й бажають, що, так сказати б, розходяться, розпливаються в масах; а є знов люди, що дивляться вбік; є, врешті, люди, що горнуть все в себе, всю красу, всі твори людського життя. Чим більше набирають у себе всякого «світла», тим незрозумілішими стають для свого окружения. Чи не роблять вони самі себе незрозумілими?

– Для буденних умів без сумніву, Орядин.

Він дивився хвилину на мене, а опісля сказав:

– Дивна річ, ви шукаєте водно боротьби.

– «Чоловік зрікається великого життя, коли зрікається боротьби!» – каже десь новочасний філософ Ніцше, – відповіла я йому.

– То ви тужите за таким великим життям?

– Я не знаю… я тужу… але ви знов будете сміятися, Орядин, коли я те скажу.

– Ні.

– Я тужу за барвами, за світлом, за гармонією.

– Ви тужете за красою і досконалістю! – докінчив він поважно. – Але який кінець того всього?

Я здвигнула плечима і усміхнулася сумовито.

– Я не знаю, Орядин, однак я марю не раз об якімсь великім щасті або прегарнім душевнім спокою!

– Ну, марити можна, пісні свого духу можна прислухатися і не без цікавості, однак з часом настає і тому кінець. Не скажу, що все те, що вас тепер обходить так глибоко, станеться вам байдуже; те не наступить у вас, може, ніколи, тому що ви вмієте, як я вже перше замітив, одушевлятися, так як другі вміють малювати або грати; ви лише зміните спосіб погляду на речі, іменно, візьме в вас об'єктивний критизм перевагу. Вам буде вестися, як мені. Коли я пересвідчився, що в змаганнях кожного криється потайний план, що свідчить про особисті інтереси, відвернувся я з відразою від усієї тієї німої комедії, яку грає, на жаль, так само молодіж, як і старші, – і затужив за самотою. Я дійшов до переконання, котре заявило вам словами згаданого вами перше «пророка» Ніцше: «Wir sind ein Pöbelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!»[65]

– То сумне переконання, але на те ще є відрада, Орядин! Ви кажете словами Ніцше: «Wir sind ein Pöbelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!» – а я відповім вам на те словами того ж самого пророка: «Das überwindet mir, ihr «höheren» Menschen!»[66]

– Так, Наталко, ihr «höheren» Menschen![67] Однак звідки возьмете тих вищих людей?

– Ми самі станьмо ними, учім других ставати ними.

– Ба! – сказав він насмішливо. – Хто перемагає себе лиш тому, щоби стати «вищим чоловіком»? Хто журиться про ідеальні вимоги? Хто зрікається охотно користей? Покажіть мені нині таких! Та ні, я спитаю лиш просто вас, чому, наприклад, виходите ви за чоловіка, для котрого не маєте ні крихітки любові або хоч поважання? До чого тут оця досмертна лож? Коли ви йшли би дорогою «вищого чоловіка», то повинні радше вмерти, як таке чинити!

– Я вже не є його суджена!

Він видивився на мене і спаленів.

– Ні? Чи справді, Наталко? Не жартуєте?

– Не жартую. Я ще не сказала того Лорденові, однак за кілька днів довідається об тім, а небавом по тім покину я й свою рідню.

– Яке ж щастя! – сказав він, віддихаючи глибоко, і його очі засяяли.

– Це щастя завдячую собі сама. Я і вдячна оцій хвилині, що вона звела нас ще раз на прощання на самоті. Я від'їду до Чернівців, Орядин. Там дістала я місце товаришки в однієї дами.

Він ледве дослухав, що я говорила, вхопив обі мої руки і потягнув їх до грудей.

– Ідіть зі мною на село, Наталко! – просив зворушеним голосом. – Ви ж знаєте, що я вас люблю, станьте моєю!

– Це не може бути! – відповіла я, так само зворушена, уникаючи його гарячого погляду.

– Чому ні?

– Тепер я не можу.

– Так у вас завмерла вже всяка прихильність для мене? – спитав.

– Я не знаю… я тепер дійсно не можу.

– А однак ми були собі колись такі близькі…

– Справді, однак між нами лежать наслідки часу… Ах, Орядин, оставте мене ще! Мені ще треба самій боротися, а й вам так само!

– Я не хочу більше боротися. Ви чули, що я говорив? Ідіть зі мною на село, і жиймо лиш для себе!

– Перед хвилиною казали ви, що не любите простого народу!

– Я його не люблю, але я вас люблю! Ви вистарчили б мені за все проче! Ходіть зі мною хоч би й завтра, хоч би и зараз! – Його очі окинули мене жадно, гаряче, і він приступив ближче до мене. Я мимоволі відступилася на крок від нього і боялася глянути йому в лице, щоби не перейнялася також тим, що заволоділо ним у тій хвилі так сильно. Я боялася впливу його гарної милої істоти, що, облита сонячним світлом, пишалася передо мною в своїй повній красі.

– Що би вам осталося, коли б ви перестали мене любити?

– Я не перестав би вас любити! Ідіть зі мною, жиймо для себе!

– Я не можу. Не можу й на те згодиться, щоб ви закопалися задля мене і змарнували свої сили. Орядин, я так вірю в ваші спосібності! Врешті подумайте над нашим народом, над тим бідним народом!.. Мене неустанно гризло би сумління, що я відірвала йому перед часом одну силу для себе і вона змарнувалася, не живучи в спосіб, відповідний її характерові. Подумайте, Орядин!

Він зітхнув глибоко і потер нетерпеливо чоло й очі. Я бачила, що мої слова не оставалися без впливу на нього, що, однак, бореться чогось із собою.

– Подумайте, Орядин! – просила я його лагідно.

Він усміхнувся слабо і поглянув