Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

Крізь галас пробився виск гальм. Чорно-біла автівка зупинилася на Йорк-стріт, за нею з’явилася швидка. Алес кинула останній погляд на Нареченого: прицілившись кулаком в обличчя противника, він скорчив гримасу. Дівчина помчала на протилежний бік перехрестя.

Біль у грудях далі вибухав з ляскотом, немов феєрверк. З нею щось сталося, щось погане, і вона не знала, скільки ще залишатиметься при тямі. Знала лише, що мусить дістатися Халупки, піднятися нагору, до безпечних таємних кімнат Лети. За нею можуть іти інші Сірі, інші чудовиська. Що вони можуть скоїти? Чого вони не можуть скоїти? Їй конче треба потрапити під захист.

Алекс озирнулася через плече й побачила, що до неї біжить санітар. Вона заскочила за ріг вулиці, на хідник і до провулку. Той не відставав, але не міг захистити її. Під його наглядом вона помре. Дівчина знала це. Вона пірнула ліворуч, до дверей, і зникла з очей.

— Це я! — крикнула Алекс Халупці, молячись, аби та її впізнала.

Двері розчахнулися, і до неї посунули сходи, затягуючи дівчину всередину.

Алекс спробувала піднятися нагору, але впала навколішки. Зазвичай запах коридору був заспокійливий: зимовий аромат дерева в каміні, на повільному вогні вариться журавлина, уже готовий глінтвейн. А зараз від нього закрутило в животі. «Він неприродний», — здогадалася вона. Сморід сміття в провулку за стінами принаймні був справжній. Цих фальшивих заспокійливих запахів було забагато. Її організм більше не зносив магії. Алекс схопилася однією рукою за металеві бильця, а другою торкнулася краєчка кам’яної сходинки й підштовхнула себе вгору. Побачила на бетоні плями, чорні зірки, що розквітали на сходах, мов лишайник. Це була її кров, що крапала з губ.

Алекс охопила паніка. Вона знову лежала на підлозі тієї громадської вбиральні. Покалічений метелик-монарх тріпотів одним крильцем. «Підводься. Кров може привабити їх, — наказав Дарлінґтонів голосу неї в голові. — Сірі можуть перетнути межу, якщо достатньо розпачливо чогось забажають». А що, як захист не витримає? Що, як неможливо збудувати нічого проти чудовиськ, на кшталт того, з вулиці? Схоже було, що Наречений перемагає. А якщо він переміг? Хто сказав, що він буде ґречнішим за те створіння в окулярах? Він анітрохи не скидався на ґречного.

Вона наклацала в телефоні повідомлення Доус. «SOS. 911».

Напевно, існував певний код, яким вона мала скористатися в разі кровотечі з рота, але Доус доведеться зрозуміти й так. Якщо Доус зараз в «Іль-Бастоне», а не тут, у Халупці, Алекс помре на цих сходах. Вона чітко бачила аспірантку у вітальні маєтку на Орандж-стріт, її картки для запам’ятовування, якими вона користувалася, щоб упорядкувати розділи, розсипалися перед нею, мов карти таро, і всі віщували катастрофу, провал. Королева Безглуздості, дівчина з тесаком над головою. Боржник, хлопець, що розбився, кинувшись зі скелі. Студентка, Доус власною персоною у власноруч створеній клітці. А Стерн тим часом стікає кров’ю за кілометр звідти.

Алекс підтягнулася на наступну сходинку. Вона мусить потрапити за двері. Захищені будинки були матрьошками безпеки. Халупка. У таких місцях ховаються маленькі тваринки.

Дівчину накрило хвилею нудоти. Вона відригнула, випустивши з рота чорний згусток жовчі. Він потік сходами. Алекс бачила вологі блискучі спинки жуків. Скарабеї. Острівці райдужних панцирів блищали в грудочках крові, що сочилася з неї. Вона посунула повз виблювану гидоту й знову відригнула, гарячкувато розмірковуючи, що з нею сталося. Чого хотіло від неї те створіння? Невже його хтось наслав? Якщо дівчині судилося померти, дріб’язкове серце хотіло знати, кого слід переслідувати її примарі. Сходи стали мінитися. Вона не впорається. Алекс почула металеве клацання й за мить зрозуміла, що десь над нею розчахнулися двері. Спробувала покликати на допомогу, але з рота вихопилося лише тихеньке вологе скигління. Сходами загуркотіли сандалі Доус фірми «Тева» — пауза, потім кроки, що дедалі пришвидшувалися, навперемінно з вигуками: «Лайно, лайно, лайно, лайно, лайно, лайно».

Алекс відчула під собою міцну руку, яка смикнула її вгору.

— Господи. Господи. Що сталося?

— Допоможи мені, Пеммі.

Доус здригнулася. Чому Алекс назвала її так? Лише Дарлінґтон називав її Пеммі.

Коли Доус потягнула Алекс нагору сходами, ноги здавалися свинцевими. Шкіра свербіла, наче під нею щось повзало. Дівчина подумала про жуків, що висипали з її рота, і знову відригнула.

— Не виблюй на мене, — попередила Доус. — Якщо виблюєш, я теж блюватиму.

Алекс згадала Геллі, яка притримувала їй волосся. Вони напилися «Єґермайстра», а потім сиділи на підлозі ванної кімнати в «Ґраунд-Зіро», сміючись, блюючи й чистячи зуби та повторюючи все спочатку.

— Посунь ноги, Алекс, — сказала Геллі.

Вона відштовхнула коліна Алекс убік, гупнувшись у велике плетене крісло. Геллі пахла кокосом, її тіло було тепле, воно завжди було тепле, наче сонце любило її, наче воно хотіло якомога довше впиватися в її золотаву шкіру.

— Воруши своїми дурнуватими ногами, Алекс!

Не Геллі. Доус кричала їй у вухо.

— Я ворушу.

— Не ворушиш. Ну ж бо, заради мене, ще три сходинки.

Алекс хотіла попередити Доус, що те створіння наближається. На нього не діяли смертельні слова; мабуть, захист теж його не зупинить. Вона розтулила рота — і знову виблювала.

Доус у відповідь видала блювотний звук. А потім вони опинилися на сходовому майданчику й перевалилися через поріг. Алекс відчула, що падає. Вона лежала на підлозі Халупки, притиснувшись обличчям до потертого килимка.

— Що сталося? — перепитала Доус, але дівчина була занадто стомлена, щоб відповідати. Вона відчула, як перекотилася на спину, і дістала міцного ляпаса по щоці. — Скажи мені, що сталося, Алекс, інакше я не зможу допомогти.

Стерн змусила себе подивитися на аспірантку. Їй не хотілося, їй хотілося повернутися до плетеного стільця й сидіти там поряд зі схожою на скибочку сонця Геллі.

— Сірий, не знаю. Як скло. Я бачила крізь нього.

— Лайно, це ґлума.

Алекс потрібні були її картки для запам’ятовування. Слово було знайоме, однак загубилося десь у пам’яті. Ґлума — це оболонка, дух, потривожений невдовзі по смерті, здатний тинятися світом і переходити межу, він міг перетинати Серпанок. Вони були посланцями. Для «Книги та змії».

— Там був червоний дим. Я вдихнула його.

Вона знову видала блювотний звук.

— Трупні жуки. Вони жертимуть тебе зсередини.

Звичайно. Звичайно, жертимуть. Адже магія ніколи не була доброю чи люб’язною.

Алекс почула якусь метушню, а потім до її губ притиснулося горнятко.

— Пий, — наказала Доус. — Болітиме пекельно й горло вкриється пухирями, але це я можу зцілити.

Дівчина задерла Алекс підборіддя, змушуючи