Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

Коли вони під’їхали до Гарвард-сквер, вона попросила Санджая Сета зупинитися на розі Кеннеді-стріт і Вінтроп-стріт, бо Вінтроп-стріт була однобічна та йшла не в той бік. Рейчел не хотілося чекати, поки таксі ще п’ять чи десять хвилин продиратиметься крізь дорожній рух, характерний для 16 : 50, щоб об’їхати квартал і підвезти її на сто футів ближче.

Коли Рейчел наблизилася до будівлі, з неї вийшов Калеб Перлофф. Смикнув за двері, перевіряючи, чи замкнув їх за собою. Плащ і бейсболка «Сокс» у нього були такі ж мокрі, як верхній одяг у всього міста. А тоді він повернувся і побачив, як вона стоїть на тротуарі збоку від нього.

Із виразу його обличчя вона здогадалася, що він не може пов’язати цього між собою: Рейчел тут, по той бік річки, у Кембриджі, під їхньою конторою, тимчасом як Браян за кордоном.

Рейчел почувалась абсурдно. Як вона могла пояснити, чому стоїть тут? Вона мала змогу обдумати це під час поїздки в таксі й не зуміла вигадати жодної притомної причини, з якої їй міг би знадобитися доступ до чоловікового офісу.

— То ось де це все відбувається, — заговорила вона.

Калеб іронічно їй усміхнувся.

— Саме тут. — Він витягнув шию, щоб поглянути на будівлю, а тоді знову глипнув на неї. — Ти знала, що вчора в Андгра-Прадеш ціна на деревину впала на одну десяту відсотка?

— Ні, не знала.

— Проте на іншому кінці світу, у Мату-Ґросу…

— А де це?

— У Бразилії. — Він спустився зі сходів до неї, розкотисто вимовивши «р». — У Мату-Ґросу ціна зросла на пів відсотка. І все вказує на те, що протягом наступного місяця вона зростатиме.

— А що в Індії?

— Нам дістається ота знижечка на одну десяту відсотка. — Він зітнув плечима. — Але наразі тут усе якось непевно. Та й витрати на доставку вищі. То з ким нам укласти угоду?

— Дилема, — визнала вона.

— А як щодо всього того лісу, який експортуємо ми?

— Ще одна зморшка.

— Не можна ж допустити, щоб він просто зогнив.

— Не можна.

— Віддати його на поталу жукам. Дощу.

— Сили небесні. Дощу.

Він підняв руку, підставляючи її дощу, який наразі обернувся на легеньку мжичку.

— Правду кажучи, останній місяць у Британській Колумбії було сухо. Дивно. Там сухо, тут мокро. Зазвичай усе навпаки.

Він схилив голову набік, дивлячись на неї.

Вона схилила голову й собі.

— Що привело тебе сюди, Рейчел?

Вона ніколи не знала, як багато Браян розповідає комусь про її стан. Він казав, що не говорить про нього, та вона здогадувалася, що він мусить комусь розповідати, хай навіть і добряче випивши. Люди мусили рано чи пізно замислюватися, чому Рейчел не змогла долучитися до них на цій чи тій вечірці, чому не їздила торік з усіма подивитися на феєрверки на честь Четвертого липня на Еспланаді, чому її рідко видно в барах. Така розумна людина, як Калеб, не могла не збагнути з часом, що бачить Рейчел лише в керованому середовищі (зазвичай у будинку) та в маленьких компаніях. Але чи знав Калеб, що вона вже два роки не сідала за кермо? А до минулої суботи майже стільки ж часу не їздила в метро? Чи знав він, що вона одного разу завмерла на фудкорті «Пруденшл-Сентер-Моллу», що їй довелося сісти в оточенні доброзичливих охоронців, задиханій і впевненій, що вона зомліє, доки Браян не прийшов забрати її додому?

— Скуплялася в цьому районі. — Вона показала жестом на площу.

Він глипнув на її порожні руки.

— Нічого не змогла відшукати, — пояснила Рейчел. — Вийшло тільки подивитися. — Вона примружилася крізь туман на будівлю позаду Калеба. — Надумала глянути, хто тут конкурує зі мною за увагу чоловіка.

Він усміхнувся.

— Хочеш зайти?

«Я просто зайду до його офісу, щоб…»

«Він залишив дещо у своїй шухляді і…»

«То ось він, його центр керування. Можна мені трішечки тут позависати? Можете зачинити за собою двері».

— Ви перебудовували приміщення? — спитала вона.

— Та ні.

— Тоді мені нічого не треба дивитися. Просто подумала, що зайду сюди, а тоді попрямую додому.

Він кивнув так, наче все це було цілком логічно.

— Не хочеш поїхати на таксі разом?

— Це було б чудово.

Вони знову пройшли вздовж Вінтроп-стріт і перетнули Кеннеді-стріт. Була майже п’ята, і машини, що їхали до Гарвард-сквер, зібралися в затори. Щоб спіймати таксі, що їхало б із площі, найкраще було пройти один квартал до готелю «Чарльз». Але небо, яке ще хвилину тому було пласким і олов’яним, уже розпухло й почорніло.

— Це недобре, — зауважив Калеб.

— Так, я теж так думаю.

Вони дійшли до кінця Вінтроп-стріт і там побачили, що стоянка таксі перед Чарльзом порожня. Потік машин, що повз до річки, був чи не щільніший за той, що прямував на площу.

Чорнота вгорі загуркотіла. За кілька миль на захід небо розітнула блискавка.

— Вип’ємо? — запропонував Калеб.

— Може, навіть двічі, — відповіла вона, аж тут небо розверзлося. — Господи.

Коли повіяв вітер, парасольки майже перестали їх захищати. Поки вони бігли назад уздовж Вінтроп-стріт, дощ падав важко, зі стукотом, а його краплі розбивались об тротуар і вибухали. Він періщив справа та зліва, спереду та ззаду.

— До Ґренделя чи до Шея? — спитав Калеб.

«У Шея» вона бачила по той бік Кеннеді-стріт. Близько, та туди все одно ще треба було йти п’ятдесят ярдів під дощем. А якщо машини заворушаться, їм доведеться пробиратися до пішохідного переходу. Зате «Лігво Ґренделя» стоїть просто ліворуч від них.

— До Ґренделя.

— Добрий вибір. Усе одно ми застарі для «У Шея».

У вестибюлі вони долучили свої парасольки до десятка інших, які стояли під стіною. Обоє зняли верхній одяг, а Калеб зняв свою бейсболку «Сокс», яка промокла наскрізь. Його каштанове волосся було підстрижене так коротко, що він звільнив його від вологи, провівши по ньому долонею. Вони знайшли місце для верхнього одягу біля стійки хостес, а тоді їх провели до столика. «Лігво Ґренделя» було розташоване на цокольному поверсі, і вони замовили свої перші напої під