Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

«Лігво» існувало так давно, що не лише Рейчел могла згадати, як її не пустили в його двері із фальшивим посвідченням у дев’яності, а й її мати згадувала, як учащала сюди на початку сімдесятих. Воно головно обслуговувало студентів і викладачів Гарварду. Приїжджі, як правило, забрідали сюди лише літніми днями, коли його керівництво виставляло столики надворі біля моріжка.

Офіціантка принесла вино для Рейчел і бурбон для Калеба, а також залишила меню. Калеб витер собі лице й шию серветкою.

Вони обоє кілька разів хихотнули, нічого не кажучи. Можливо, вони не бачитимуть такого дощу ще кілька років.

— Як там дитина? — спитала Рейчел.

Калеб радісно всміхнувся.

— Просто чарівна. Ну, перші дев’яносто днів їхні очі не фокусуються, у принципі, ні на чому, крім грудей і материного обличчя, тож я став почуватися зайвим. А що ж сталося на дев’яносто перший день? АБ поглянула просто на мене, і я пропав.

Калеб і Хая назвали свою шестимісячну доньку Аннабель, але Калеб іще з другого тижня її життя звав її АБ.

— Що ж, — Калеб підняв келих, — будьмо.

Вона торкнулась його келиха своїм.

— За ухиляння від пневмонії.

— Сподіваємося, — мовив він.

Вони випили.

— Як там Хая?

— Добре. — Калеб кивнув. — Дуже добре. Їй страх як подобається бути мамою.

— Як її англійська?

— Вона дуже багато дивиться телевізор. Це справді допомагає. Тепер, маючи трішки терпіння, із нею можна провести ґрунтовну розмову. Вона дуже… неспішно добирає слова.

Хаю Калеб привіз із поїздки до Японії. Він невпевнено говорив японською, вона практично не говорила англійською. Вони побралися менш ніж за три місяці. Браянові це не подобалося. Калеб — не така людина, щоб осісти, казав він. Та й про що вони розмовлятимуть за обіднім столом?

Рейчел мусила визнати: коли Калеб познайомив її з осяйною, здебільшого мовчазною, послужливою жінкою з обличчям і тілом, які могли спровокувати тисячу еротичних снів, це вплинуло на її думку про нього. Що ще прив’язало його до Хаї? Це і тільки це. І чи не є стосунки господаря та служниці, про які вона подумала, зауваживши їх разом, породженням якоїсь прихованої мачо-фантазії, за якою він завжди потай гнався? А може, Рейчел просто прискіпується, бо не змогла не помітити: якщо Калеб одружився із жінкою, яка не розмовляє англійською, то Браян одружився із затворницею?

Коли вона заговорила про це з Браяном, він сказав:

— У нас усе інакше.

— Як?

— Ти не затворниця.

— Дозволь із тобою не погодитися.

— Це в тебе просто такий етап. Ти відновишся. А він? Заводить дитину? Що то за хрінь така? Він сам дитина.

— Чому це так тебе хвилює?

— Це не «так» мене хвилює, — відказав Браян. — Просто зараз це для нього не на часі.

— Як вони познайомилися? — спитала вона.

— Та ти знаєш як. Він поїхав до Японії укладати угоду, а повернувся з нею. І, між іншим, без угоди. Його зрізав якийсь…

— Але як він міг просто «повернутися» з японською підданою? Ну, тобто існує міграційне законодавство, призначене якраз для того, щоб люди не приїздили до нас просто так і вирішували залишитися.

— Усе інакше, якщо вона тут за легальною візою, а він із нею одружиться.

— Але хіба це тебе не дивує? Вона знайомиться з ним там і просто вирішує відкинути своє життя та поїхати до нього в Америку, країну, якої ніколи не бачила та в якій розмовляють незнайомою їй мовою?

Він трохи замислився.

— Слушне зауваження. То яка гіпотеза в тебе?

— Наречена з інтернету?

— А хіба вони всі не із Філіппін чи В’єтнаму?

— Не всі.

— Гм, — мовив Браян. — Наречена з інтернету. Якщо над цим подумати, він би мене цим не здивував. Ми повертаємося до моїх слів: Калеб недостатньо дорослий для шлюбу. Тому обирає майже незнайому людину, майже не здатну спілкуватися.

— Любов є любов, — зауважила вона, відповівши Браянові однією з його улюблених банальностей.

Він скривився.

— Любов є любов, доки у гру не вступають діти. Тоді вона стає діловим партнерством із гарантією економічної нестабільності.

Не можна було сказати, що він не мав рації, та вона все ж замислилася, чи не говорить він тут про себе, про свої страхи щодо крихкості їхніх стосунків і можливої небезпеки, якій їх може піддати дитина.

У голові Рейчел блиснула крижана думка, якої вона не встигла зупинити: «Ох, Браяне, я коли-небудь знала тебе по-справжньому?»

Калеб усміхався їй із того боку столика — із цікавістю, ніби питаючи: «Куди ви пропали?»

На столику завібрував її телефон. Браян. Вона притлумила в собі дитинний порив його зігнорувати.

— Привіт.

— Привіт, — тепло сказав він. — Вибач, що раніше так вийшло. Ця приблуда просто здохла. Тоді я побоявся, що забув адаптери. Та я їх не забув, дружино. І ось ми розмовляємо.

Вона встала з дивана й відійшла на кілька футів.

— Ось ми розмовляємо.

— Де ти є?

— У «Лігві».

— Де?

— У тому студентському барі біля твоєї контори.

— Я його знаю, просто не можу збагнути, як ти там опинилась.

— Я з Калебом.

— Гм, добре. Допоможи розібратися. Що відбувається?

— Нічого не відбувається. А чого б мало щось відбуватися? Дощ іде просто страхітливий, але поза тим я просто трішки п’ю з твоїм партнером.

— Що ж, чудово. Що привело тебе на Гарвард-сквер?

— Моторчик нижче спини. Він був уже давно. З’явилося сильне бажання походити книгарнями. Я йому скорилася. Де ти зупинився цього разу? Я забула.

— У Ковент-Ґардені. Ти сказала, що він, схоже, припав би до душі Ґремові Ґріну.

— Коли це я таке казала?

— Коли я минулого разу надіслав тобі знімок. Ні, позаминулого разу.

— Надішли мені знімок зараз.

Щойно ці слова вилетіли з її вуст, у її кров вихлюпнувся, наче з відра, адреналін.

— Що?

— Знімок.

— Зараз десята вечора.

— Тоді селфі з вестибюлю.

— Гм-м?

— Просто надішли мені свій знімок. — У ній ще раз вибухнув адреналін. — Я за тобою скучила.

— Гаразд.

— Ти це зробиш?

— Так, звісно. — Пауза, а тоді: — Усе в