Читати книгу - "Вілла Деккера"

3

Авто з агентами поліції їхало за нами на значній відстані, і в мене склалося таке враження, що Ірма його помітила. Однак була спокійна і зосереджена, не видала себе жодним рухом. Ми проминули Замарстинів, Голоско і мчали уздовж лісу.

— То була пуста бесіда про купівлю вілли? — запитав я.

— Не зовсім.

— Я чув, що баронеса не має таких коштів.

— Вона, звісно, не має, але шукала її не для себе, а для нашого консуляту. І щоб ти знав — вілла вже куплена.

— Швидко ви впоралися. І без моїх послуг.

— Все справді відбулося надто швидко. Несподівано нам віллу запропонував Мольтке, який і сам збирався її купити. Дав заклад, і вілла випала з пропозицій продажу. Тому ми про неї нічого не чули. Але він роздумав її купувати.

— Навіщо вам вілла?

— Щоб збиратися. Це ж зрозуміло.

— А лещетарський клуб?

Вона зиркнула на мене зизом і загадково усміхнулася.

— Побачиш,— відповіла вона і, коли ми опинилися поза полем видимості агентів, пірнула на биту дорогу в ліс, різко викрутивши кермо.

Ну, все тепер я сам, подумалося мені. Засідка біля лещетарського клубу буде марною витратою часу. Але враз над головою защебетали пташки, їхній спів залунав з усіх боків і покотився лісом. Доля мене кинула напризволяще, і лише пташиний спів подавав мені примарну надію.

— Чого то вони раптом так розспівалася? — здивувалася Ірма.

— Ми їх стривожили,— сказав я.

— Дивно, що за нами був хвіст,— сказала вона, сповільнивши швидкість.— Ти комусь розповідав про нашу розмову?

— Маєш на увазі Обуха? Ще ні. Хоча ти ж сама казала, що й він міг би долучитися.

— З комісаром ще зарано говорити. Хто б це міг нас вистежувати? Конарський? — Вона зиркнула на мене.

— Звідки мені знати? Думаю, зараз такий час, що за багатьма стежать.

Вона глянула на карту.

— Наскільки я її вивчила, ми не заблукали, хоча я й завернула не в той бік.

Незабаром дорога вивела нас до вілли, збудованої в готичному стилі й оточеної цегляним муром. Неподалік виднілося озеро. Масивні ворота відчинилися, мовби хтось чекав нашого візиту, й авто в’їхало на широке подвір’я, а неподалік знову прозвучало «щиглювання». Ні, я таки не сам.

Молодик, який відчиняв ворота, скинув правицю догори в привітанні і вигукнув: «Хайль Гітлєр!», в лівій тримав на смичі здоровецького мастифа, який стежив за нами настороженим поглядом. Ірма відповіла на привітання, лише змахнувши долонею, і ми попрямували до входу. Там уже чекав другий молодик, який привітався так само, як і перший, але, перш ніж пропустити нас, попросив здати зброю. Довелося віддати свого люґера.

— Мені треба було тебе попередити не брати зброї,— сказала Ірма.

Ми пройшли в широкий тьмяно освітлений передпокій, від якого вели розчинені навстіж двері до вітальні. З її глибини долинав тихий гомін німецькою мовою. Ірма повела мене туди і голосно рекомендувала:

— Це наш гість Марко Крилович, а популярно — нічний репортер. Надіюся, що він стане активним членом нашої команди.

Пролунали оплески. До мене по черзі стали підходити чоловіки й жінки, тиснути руку, називати свої імена, гадаю, здебільшого фальшиві, і кидати якісь примітивні компліменти. Підійшла й баронеса, а за нею і та жінка, яку я зустрів у будинку Деккера. Я не помилився, вона йому не сестра.

— Тішуся, що ви з нами,— промовила вона.

Всього зібралося зо два десятки чоловіків і жінок різного віку. Окрім гостей я помітив кількох озброєних молодиків, які намагалися не надто впадати в око. Верховодив усім цим зібранням старший пан з тоненькими акуратними вусиками. Видно було, що то для всіх дуже авторитетна особа.

Мене познайомили з ним — професор Йоахім Гайнц. Незабаром професор став виголошувати промову, звітуючи про пророблену роботу. Потім дали слово мені з тим, аби я розповів про настрої українців і їхню готовність влаштувати повстання. Я брехав як заведений, фантазуючи про контакти з ОУН, УВО і підпіллям, яке має схрони з амуніцією.

Не знаю, чи мені вірили, але поклали переді мною «Майн кампф» і сказали присягнути на вірність організації. Я присягнув. На «Майн кампфі» я можу присягнути будь-що.

Потім усіх запросили до буфету.

Гості розбрелися по закутках. Ірма розмовляла з професором, а за кілька хвилин разом із ним зникла. Я взяв келих з вином і, зіпершись на стійку, розглядав присутніх. Частина з них були місцеві, а частина прибула з Німеччини чи Тройміста[75].

Я запитав, де туалет, і вийшов, відчуваючи, що мені пора звідси чкуряти. Неясна тривога охопила мене. Покладатися не було на кого. Батяри, навіть якщо й вистежили нас, не дадуть самі ради. В туалеті вікна були вузь­кі. Не з моєю статурою пропихатися в них. Я покинув туалет, вийшов у коридор і побачив дерев’яні сходи, що вели нагору. Нікого поруч не було, і я став підніматися, акуратно ступаючи при самій стіні, щоб не рипіли. Сходи вивели мене до кімнати, що, вочевидь, правила за бібліотеку. В тьмяному світлі місяця, що пробивалося крізь шиби, виднілися стелажі до самої стелі. М’який килим приглушував кроки. Мою увагу привернуло масивне бюрко під вікном праворуч, освітлене ще й ліхтарем з подвір’я. Я підійшов ближче й побачив папки, викрадені з кабінету Коса. Поруч красувалася папка з грифом «Цілком таємно». Я розгорнув її і побачив лист, адресований професорові. В листі якийсь його родич повідомляв, що приїде першого вересня і щоб усе було до його приїзду готове. Що тут таємного? — подумалося мені.

Однак я не встиг закрити папку, як у кімнаті раптово спалахнуло світло, а за моєю спиною пролунав сміх професора. Він сидів у протилежному куті у фотелі, закинувши ногу на ногу, і, тримаючи в руці келих з коньяком, задоволено всміхався. Біля вмикача стояла Ірма. Обличчя її було суворе і насторожене. То вже не була та потульна, п’янка дівчина, яка віддавалася так, мовби робила це востаннє в житті. Неподалік стояв плечистий молодик, через плече в нього висів Maschinen Pistole, що з’явився на озброєнні німецької армії щойно минулого року[76]. Він не зводив з мене примружених очей, готовий у будь-яку мить скочити навперейми, якби я зробив підозрілі кроки.

— А я вас чекав,— промовив професор.— З того, що мені розповіла Ірма, ви людина, яка конче мусить запхати свого цікавського носа туди, куди не просять. Сідайте.— Він кивнув на фотель навпроти.

Я не мав слів для виправдання і слухняно сів. Ірма запитала:

— Що тобі налити? Як завжди, вино?

Я кивнув. Вона подала мені келих і сіла поблизу теж із келихом вина. Професор увесь цей час не зводив з мене пронизливого погляду, точніше навіть орлиного, завдяки гачкуватому носу.

— Марку…— сказав він.— Якщо ви не проти, буду називати вас без усіх тих приставок. Мене теж можете називати Йоганом. Не буду приховувати, мені ваша поведінка не сподобалася. Ви вперше у нас в гостях і відразу почали шпирати[77]. Як бачите, вас легко можна розкусити, вгадати всі ваші наміри і зловити на гарячому.— Він вдоволено засміявся.— Папка, яку ви розгорнули,