Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

— Канонізували, — кивнув головою митрополит. — Царя-великомученика.

— Маю до вас...

— Секунду, — не дав йому скінчити думку митрополит. — Чай, кава?

— Кава, — сказав Миронович. Він не збирався тут довго засиджуватися, але ж не схопиш ордена, не почепиш на груди і не побіжиш по Печерській лаврі до виходу.

— З молоком, вершками, коньячком? — митрополит після останнього слова на Мироновича якось дивно глянув, ніби хотів сказати: «А ти цього не чекав, сину мій? Представникам неба і Господа Бога все можна на цій землі. Це посполиті мають чітко виконувати святі заповіді, дотримуватися посту».

— Якщо так, тоді і я. В миру кажуть — треба орден замочити б, — уже щиро посміхнувся митрополит.

Миронович розправив плечі, ніби зняв з себе внутрішню розкутість. Коньяк у невеличких чарочках з богемського скла, бутерброди з паюсною ікрою і каву у золотому кавнику піднесла служниця Марія.

— Мене до вас привела справа.

— Спочатку вип’ємо і за хліб насущний помолимось, — перехрес­тився митрополит. Миронович повторив ці ж рухи за ним.

— А вашу справу, — додав після чергового ковтка господар великої зали, на стінах якої висіли картини чи коштовні репродукції з різних епох: — з Божою поміччю ми розв’яжемо.

— Я одружуюсь. І нам потрібне ваше благословення, — просто мовив Миронович. І аби митрополит раптом не передумав, як і патріарх, швиденько додав: — На нашому весіллі буде сам президент.

— Це добре, — схвалив митрополит. — Вінчання відбудеться в Успенському соборі. Я особисто повінчаю вас. Як рабу Божу звати?

— Роксаною.

— Гарне ім’я. Наше, давньослов’янське. Так наших красунь називали в Святій Русі. Роксанами, Роксоланами, Світланами, а юнаків — Русланами. Мені здається, що ці назви йдуть ще від готів. «Рус», тобто ті жителі, що жили навколо річки Росі, Русі, а лан, тобто «ланд» — «земля» — готське. Зіпсоване від готського — «ланд». Адже німці, ви знаєте, і досі кажуть — «фатерланд», «ісланд»... Літера «д» по історичній дорозі випала. Нам, українцям, зручніше говорити «лан», ніж «ланд», тобто — «поле», «земля». Зміст той самий.

Миронович заходився біля кави. Чорної. З вершками. Шоколадом з горішками. І про себе міркував, що його зовсім не цікавить походження слів «Роксана, Роксолана, Світлана чи Руслана». Він думав, як сказати митрополиту, що весілля відбудеться на одній з дач президента, в Криму, і як цього намісника Бога на землі й представника Москви в Києві туди доправити. У Києві вони не вінчатимуться. Та ще в Успенському соборі, який має властивість або вибухати в повітря, або завалюватися під час тих чи інших урочистостей.

— Ми одружуємось в Криму, — повідомив святого отця Миронович.

— Матиму честь освятити вас у прадавньому Херсонесі. Хвалити Господа Бога і президента — і цей храм належить таки московській церкві.

«Отакі ми, українці», — подумав про себе і про президента Миронович, який в конфесійній проблемі не розділяв поглядів Папи.

Папа ж своїх поглядів не мав і на чимало речей у державі дивився очима своєї дружини, яка не була українкою і тяглася до іншої культури та релігії. Миронович, що виховувався з дитинства українцем, тепер виробляв у собі почуття під життєвим кредо покійного міщанина Ераста Ластовецького і його донечки професора Альбіни Ерастівни: «Яка різниця, де молитися і якою мовою? Бог один для всіх і він усі мови знає, бо й усі мови, як і слово — від Бога».

Мати ж Мироновича, сільська вчителька Галина Іванівна з маленького поліського села, завжди у такому випадку казала:

— Так, усі мови від Бога і тільки Він усі мови знає. Але до Нього найближчий той, хто до Бога молиться мовою рідною.

Миронович це добре запам’ятав.

Але мовної проблеми, як і проблеми помісної церкви за такої антиукраїнської розкладки в країні, навіть він, держсекретар Української держави, не міг не тільки розв’язати аби й хотів, але навіть не наважувався про це заявити вголос, як і за тоталітарного режиму Московської імперії, що займалася суцільною русифікацією українського населення, його майже поголовним винищенням і переселенням етносу до далеких сибірсько-казахських країв. Та й треба сказати відверто, Вітольд давно всі оті патріотично настроєні настанови матері розгубив під час сходження на вершини влади і з кожним днем ставав все більшим і більшим космополітом під впливом свого друга Едуарда Шора, котрий сповідував одну концепцію: «Батьківщина там, де мені добре...»

І все ж у Мироновича щось прокинулося з отого материнського, і те «щось» з глибин його зачерствілої душі смикнуло за язик.

Йому просто хотілося дізнатися, де ж цю істину вичитала його мати — рядова вчителька поліського села.

— Так, сину мій, — підвів водянисто-зелені очі митрополит і глянув на Мироновича якимсь іншим поглядом і заговорив іншим голосом. — Святе письмо каже в Євангелії про щирість у молитві... Але всі ми, сину мій, тимчасово по землі ходимо не тільки під небом, а й під владою сильних світу сього, не ображайтесь, але до них сьогодні належите і ви. А ми не тільки слуги і раби Божі, але й...

Миронович не дав йому договорити.

— Зрозуміло, ваша світлосте... Просто я згадав свою покійну маму, — нагло збрехав про смерть, не кліпнувши оком, Миронович.

— Царство їй Небесне, — перехрестив його митрополит.

Миронович вийшов у супроводі двох єпископів — Петра і Павла, які, певне, за митрополичими дверима чатували і дослухалися до їхньої розмови. Вони провели його до лаврських воріт, але за ворота не вийшли. Антоша, широко розтуливши рота, лежав горілиць і легенько посвистував носом. Вітольд торкнув його за плече і мовив:

— Так тебе колись викрадуть разом з кашкетом і автомобілем, Антошо.

— Куди, шефе? — Антоша за звичкою приклав долоню до скроні.

— На працю! Куди ще може їхати державний службовець, коли в країні такий бардак? — Миронович глянув на лаврських жебраків і молодого бомжа, який щось вишукував в урні для сміття.

— Молодий, ледачий. Об’їдками харчується. Нема щоб працювати.

— Роботи нема, Вітольде Володимировичу.

— Неправда. Ти ж працюєш.

— Мені пощастило, — відповів Антоша.

— А я?! Я ж міг без роботи, але ж ти бачиш, як я