Читати книгу - "Останнє полювання"

Щоб не втратити керівної позиції, Ньєман звернувся до Івани:

— А що в тебе за важливі новини?

Вона погортала свій записник.

— Я зателефонувала одному приятелю з кінологічної бригади Неї-сюр-Марн. Він каже, реткени часто страждають на генетичне порушення засвоєння цинку.

— І що?

Івана швидко проглянула нотатки.

— Їм треба вживати особливі ліки, цинкові добавки, які замовляють у ветеринарів чи в аптеках… Якщо хтось у цих краях вирощує реткенів, то обов’язково купує ці речовини.

Ньєман звернувся до Кляйнерта, який тримався біля вікна, ніби біля борту корабля:

— Треба зв’язатися з усіма ветеринарами в регіоні.

— Уже над цим працюємо. Аптеки мої хлопці також обдзвонюють.

— Кляйнерте, — сказав Ньєман іще наполегливіше, підходячи до колеги, — зараз не час розслаблятися. Хлопці зі Штутґарта вже приїхали?

— Будуть тут за годину-дві.

— Треба відкопати якомога більше інфи, поки вони не з’явились!

Кляйнерт підвів на нього провокативний погляд.

— І ви віддасте їм справу?

Ньєман не відповів. Очевидно було, що він хоче самостійно завершити розслідування, й Івана підтримувала його. Лісовий убивця був їхній.

Кляйнерт скористався його ваганням, щоб узяти слово — врешті-решт, він також мав новини. Він у кількох словах розповів про фонд «Шварцес Блут» і передав Ньєману список мисливців, переважно неодноразових рецидивістів.

— Це вони, — пробурмотів Ньєман, переглядаючи їхні біографії, — безсумнівно. Ви допитали їх?

— Ньємане, припиніть говорити так, ніби у нас була ціла вічність. Ми дізналися про це годину тому. Все, що можна зробити, — це викликати цих чуваків до відділку і…

— У нас немає часу дути на холодне.

— Мусимо дотримуватися процедури. Це мінімум для фліка, хіба ні?

Ньєман гучно зітхнув.

— А старий Франц, на нього щось накопали?

— Хочете поговорити про свого підозрюваного номер один? — іронічним тоном запитав Кляйнерт. — У нього є алібі на час обох убивств. До того ж коліщатка на його візку не пристосовані до бездоріжжя.

— Дуже смішно. А як щодо причини його інвалідності?

— Він не збрехав: коли йому було сімнадцять, на полюванні йому влучили кулею в спинний мозок.

— У досьє не вказано винуватця?

— Розслідування дійшло до висновку про нещасливий випадок.

— Отже, це солідний привід підозрювати Франца. Він єдиний має мотив помститися Фердинанду через його дітей, надихаючись піршем.

— Його поранили під час облави, а не на полюванні з підкраданням.

— Ви дуже добре розумієте, про що я.

— Ні, ви від самого початку задовбуєте нас своїм піршем, а тепер ми маємо забути про те, що Франц став жертвою банального нещасливого випадку на полюванні за участі трьох десятків людей.

Ньєман попрямував до дверей.

— Чорні мисливці, нещасливі випадки на полюванні, пірш — перетрусіть це все і знайдіть мені хоч щось, поки не приїхали хлопці з карного розшуку!

— А ви куди? — одразу ж заволала Івана так, ніби її знову кидали.

Ньєман виплюнув через плече:

— Перекинутися двома слівцями з графинею. Вона від самого початку водить нас за носа.

І він вийшов, грюкнувши дверима.

Мабуть, відчував якесь злісне задоволення від того, що покидає їх напризволяще після незрозумілого брифінгу замість чітких вказівок.

Але Івана й Кляйнерт обмінялися усмішками, радше щасливі знову опинитися вдвох.

43

Він уявляв собі рід, готовий пожертвувати одним зі спадкоємців в ім’я угоди з дияволом. Уявляв Чорних мисливців, що існували задовго до нацистів, у XVII столітті чи навіть давніше. Уявляв аристократичні розваги, під час яких полювали на людей. Уявляв…

Ньєман зосередився на дорозі. Небо понад лісом вигравало цілою гамою небачених відтінків сірого — залізо, сталь, хром… Безліч переливів — і сонце, що підсвічувало все це.

Флік здригнувся. Він біг долиною, що спускалася за будиночком його бабусі й дідуся. Реґлісс наступав йому на п’яти, а серце тріпотіло, віщуючи наближення бурі…

На початку лісової дороги, що вела до Скляної вілли, йому довелося показати посвідчення новим сторожам. Тоді він побачив знайомий двір, будинок-акваріум, газони… Цієї миті все навколо було схоже на якесь кладовище. Сіра галька нагадувала цвинтарний гравій, а чіткі лінії Скляної вілли — величезний мавзолей. Він пригадав вечерю з двома братами-недоумками, а тоді перед очима з’явилося тіло посеред вологого листя і землистого кольору голова неподалік із дубовою гілочкою в зубах…

Лаурин «джип» стояв на місці — пощастило.

Ньєман подзвонив у двері, очікуючи, що вона відчинить йому особисто. Однак на порозі з’явився слуга, який повідомив англійською з таким акцентом, ніби тримав у роті розпечену картоплину, що «пані графині немає вдома». Ньєман схопив його за петельки й притиснув до одвірка. Той швидко повідомив необхідні відомості: Лаура фон Ґаєрсберґ пішла до каплички в кінці парку.

Діставшись узлісся, Ньєман пішов стежкою, що губилася в соснах. Звідусіль одразу запахло корою та листям, ніби тут щойно рубали величезні дерева. Він уявляв, як під мохами й папороттю, під частинками тирси, яка вкривала кущі, течуть рослинні соки. Коли він зводив очі догори, то помічав крізь гілля небо, непроникне, замкнене, яке консервувало ці запахи, ніби величезний сіро-зелений купол.

В атмосфері висіла якась роса, і Ньєман почувався змоклим, але зсередини, наче він став пористим у цьому світі води й пахощів. Він змерз. Підняв комірець, засунув руки в кишені й почав занепокоєно роззиратися по боках. Чорні кущі перетворювалися на мармурові брили, чагарники наїжачилися, ніби гранітні піки. Він затрусився ще сильніше. Але не від холоду, а він страху.

Нарешті він зрозумів: саме на цій доріжці на нього напав реткен. Його раптом огорнула, стиснула, вростаючи в шкіру, жахлива оболонка з короткої шерсті, закривавленої плоті, теплого дихання. Ніби той реткен був тут, іще більш усюдисущий і пронизливий, ніж прозора мряка.

Цей та всі інші собаки були в ньому самому, готові зжерти його мозок, вирвати його нутрощі. Він пришвидшив крок, живіт скрутило від страху. Реґлісс його наздоганяв.

Його врятувала капличка. Це була не кам’яна будівля, а ставкірка, дерев’яна церковка, яких багато в Норвегії та на узбережжі Балтійського моря.

Споруда, здавалося, була збудована з дощечок із дитячого конструктору «Капла» і ніби складалася з кількох накладених одна на одну капличок, що звужувалися догори, завершуючись дзвіницею у формі гостро заточеного олівця.

Ньєман чув про ці каплички, він завжди хотів влаштувати собі тур такими церквами. Краще пізно, ніж ніколи: тепер одна з них була перед його очима. Віддихуючись і відчуваючи, як до нього повертається ясність мислення, він