Читати книгу - "Останнє полювання"

Двері були відчинені. Ньєман штовхнув їх, очікуючи на страхітливий скрегіт. Однак петлі були змащені й повернулися нечутно. Коли він зайшов, запах сосни заполонив його ніздрі й ударив у голову. Підлога, стеля, стіни — все було зроблено зі світлих і чистих, ніби щойно випиляних, дощок.

Ще кілька кроків.

Приміщення було заставлене дерев’яними лавками, що нагадували просту й сувору віру лютеран. У душі навколішки, але серцями горді… У глибині церкви, зліва від вівтаря розміщувалася галерея з кількома десятками свічок, чиї вогники надавали всьому навколо медового відтінку. Ньєман відчував цю м’яку суперечливість, цю таємну незгоду між деревом і полум’ям. Достатньо однієї перекинутої свічки — і вся споруда перетвориться на попіл…

Лаура стояла на колінах праворуч від вівтаря. Зі спини здавалося, ніби вона схилилася над якимось невидимим стрімким джерельцем. Вона, без сумніву, молилася, застигла, ніби тварина, яку заскочили в найпотаємнішу мить.

Хоч як флік не старався, а все ж підлога скрипнула під його ногами, розбивши чари моменту. Лаура обернулася. Неможливо було розгледіти вираз її обличчя. Подив, агресія, пригніченість — невідомо.

Але це точно було не задоволення.

Вона підвелася і вийшла з тіні. Її висока постать знову нагадала Ньєману дику тварину. Можливо, лань чи якийсь інший вид оленевих із гнучким тілом і золотистою шубкою. Із тих жертв, що їх Лаура холоднокровно вбивала зі свого вінчестера 270-го калібру кулями, власноруч відлитими в майстерні.

Вона покрокувала центральним проходом. У цій золотистій капличці її очі блищали, мов дві краплі розтопленого воску. Вона прийшла сюди побути наодинці зі своїми думками, але французький флік, незграбний, мов у скафандрі, знову переривав цю священну мить.

— Шукати вбивць — це ще не все, — сказала вона різким, мов чиркання сірника, голосом. — Треба також поважати мертвих.

44

Ньєман прийшов не для того, щоб знову перепрошувати.

— Повага починається зі щирості, Лауро. Досить нам брехати. Інакше станете нашою підозрюваною номер один.

Її вологі очі, здавалося, миттю висохли, ніби до церкви залетів різкий порив вітру.

— Думайте, що говорите.

— Навіщо було розповідати мені ці дурниці про пірш?

Лаура ковзнула між лавок по лівий бік. Ньєману не залишалося нічого, окрім як піти за нею. Біля підсвічника графиня обернулася: довкола її темної шовковистої гриви купчилися намальовані на стіні янголи.

— Не розумію.

Ньєман ступив крок уперед. Запах Лауриних парфумів полонив його, ніби закляття.

— Ви сказали мені, що Ґаєрсберґи не цікавилися цим видом полювання, бо йому бракує блиску. Насправді все інакше. Це найблагородніший спосіб мисливства, і ваша родина займається ним упродовж століть.

На обличчі в Лаури відобразилося полегшення, ніби вона на мить злякалася, що Ньєман порушить якусь іншу тему.

— Я ніколи такого не казала, — стиха відповіла вона. — Юрґен займався піршем. Макс і Удо теж, але в мене немає на це часу, от і все. Не розумію цієї вашої одержимості.

Ньєман не звернув уваги на останню ремарку.

— А фонд, яким керує ваш дядько, «Шварцес Блут»?

— Це екозахисна асоціація.

— Ви розвиваєте свої ліси, піклуєтеся про дичину виключно для того, щоб займатися піршем. Ліс — ваше королівство набагато більшою мірою, ніж ваша промислова група.

— Повторюю, я ніяк не збагну, чому це вас так цікавить.

— Убивця імітує ритуал піршу.

— І що? Ви ходите колами, Ньємане.

Флік не відреагував. Виправдовуватись теж не входило в його наміри.

— А Чорні мисливці? — вів далі він. — Хлопці, яких найняв ваш дядько, усі рецидивісти, браконьєри, для яких він добився амністії, як колись робив Гіммлер із зондербригадами. І ці негідники мають себе за перероджених солдатів Оскара Дірлеванґера!

Із приголомшеним виглядом Лаура пройшла вздовж стіни, ковзаючи по ній пальцями. Сяйво свічок, здавалося, пересувалося разом із нею, і в цих променях на стіні проступали янголи, царі, незграбно намальовані обличчя з магнетичним виразом.

— Ви розповідаєте якісь легенди.

— Сьогодні я зустрічався з єнішами, для яких ці легенди цілком реальні.

Вона різко розвернулася й оперлася об ріг стіни.

— Відповідальні за це поплатилися, — негайно відповіла вона.

У ті часи Лаурі, певно, було близько десяти років (стільки ж, скільки й маленькій кочівниці), але вона прекрасно знала цю справу. Це була пляма в історії Ґаєрсберґів.

— Ми відшкодували збитки тій сім’ї, — повела вона далі так, ніби особисто займалася цим тоді. — Дівчинку лікували в найкращій лікарні Фрайбурґа.

Ньєман подумав, якої суми досягло відшкодування, що Ґаєрсберґи запропонували єнішам. Перед фліками Йозеф удавав гордія, але, мабуть, тоді погодився продати своє мовчання.

— У кожному разі, зараз вона не надто гарна.

Лаура мала такий вигляд, ніби її приперли до стінки. Християнські мотиви за її спиною поступилися місцем драконам та іншим чудовиськам просто зі скандинавських саг…

— І що? — повторила вона. — Як ця стара історія пов’язана з убивствами?

— Чому ви не розповіли мені про загадкові смерті, що трапляються у вашому роді?

— Були різні випадки, війни, та й усе.

— І завжди жодного трупа.

— Що вам про це відомо?

— Якби були тіла, всі про це пам’ятали б. Можна подумати, ніби ваш родинний склеп узагалі порожній.

Лаура замахнулася, щоб дати йому ляпаса, але вчасно зупинилася. Не те щоб вона боялася вдарити фліка. Просто не хотіла опускатися до такого, от і все.

Натомість вона закусила нижню губу й за кілька кроків дійшла до виходу. До церковки ртутною цівкою просочувалося підвечірнє світло. Срібло по золоту — це було дивовижно, але Ньєман не мав часу гратися в естета.

Двері зачинилися, і він поквапився вслід за графинею. Він очікував, що вона знервовано курить, як напередодні, або ж рішуче крокує стежкою геть. Та вона просто стояла на ґанку, поклавши руки в кишені та вдихаючи вологе повітря великими ковтками.

Ньєман наблизився та обійшов її. До нього крізь імлу долинало цвірінчання птахів, наче природа намагалася подати голос, поки сіре небо буквально придушувало будь-які кольори, будь-яке життя. А ще він милувався Лауриним профілем. Денне світло майже завжди невблаганно жорстоке — різке, незгладжене, воно проявляє найменшу ваду шкіри. Лаура була сильніша за це. Її майже не нафарбоване обличчя випромінювало неповторну чистоту й вишуканість. Ані сліду розширених пор, різких зморщок, темних кіл.

— Ви боїтеся, Лауро, — прошепотів Ньєман їй на вушко.

— Чого? — запитала вона, повертаючись до нього. Її повіки