Читати книгу - "Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон"

Зникну! Я й тепер зникаю. В щелепах у мене штучний виріб дантистів, що замінює частинки мене, які вже зникли. Ніколи вже не буде у мене таких пальців, як були за моїх молодих часів. Давні численні бійки непоправно зіпсували їх. Ударивши кулаком по голові чоловіка, ім’я якого я давно забув, я доконав на завжди одного великого пальця. Другого пальця я теж пошкодив у худий живіт спортсмена відійшов у минуле. Суглоби ніг, що колись так служили мені, зовсім не такі, як раніш. Дикими днями та ночами праці і гульні, я напружував, розривав та ламав їх. Ніколи знов не зможу я, гойдаючись високо в повітрі, — що аж обертом іде голова, — звіряти своє життя на снасть, у яку вчепилась рука в бурхливій темряві шторму. Ніколи вже не зможу бігти поруч із запряжкою собак безкраїм Північним Шляхом.

Я знаю, що в моєму тілі, яке почало розпадатися з часу мого народження, ношу кістяк. І знаю, що під корою м’яса, яке зветься моїм обличчям, я маю кощаву, безносу личину смерті. Але все це не лякає мене. Боятися, значить бути здоровим. Страх смерті викликає бажання жити. Та прокляття Білої Логіки в тому, що вона не викликає жаху. Світова хвороба Білої Логіки дає змогу весело посміхатися в обличчя Безносої та глузувати з усіх фантасмагорій життя.

Їдучи верхи, я дивлюся навколо себе і на кожному кроці бачу немилосердну, безмежну руїну природного підбору. Біла Логіка розгортає давно закриті книжки і доводить параграфами та розділом з них, що краса та чари, які я споглядаю, не більше як порох і марнота. Навколо мене все дзижчить та гуде. І я знаю, що це рої живої комашні, що лише мить пищатимуть свою тоненьку скаргу, сповняючи нею повітря.

Я вертаюся до ранчо. Вітає присмерк, і хижаки виходять на лови. Я стежу за жалюгідною грою, де життя споживає життя. Тут нема моралі. Тільки у людини є мораль, і вона сама утворила її — кодекс моралі, цієї нижчої правди, що охороняє життя. І все це я знав раніш у сумні дні моєї довгої хвороби. То була найвища правда, яку я постарався забути. Ця правда була така поважна, що я не насмілився поважно до неї підійти, а грався з нею обережно, о, так обережно, ніби це були вартові пси, що спали біля дверей свідомості, і я дбав, щоб їх не розбудити. Я не чіпав їх: хай собі лежать! Я був вельми розумний, вельми обережний, щоб їх будити. Але тепер Біла Логіка, хіть-нехіть розбудила їх. Бо Біла Логіка відважніша, — вона не боїться почвар земного сну.

— Хай вчені всіх напрямів засуджують мене, — шепоче мені Біла Логіка, коли я їду. — Але що з того? Я — правда. І ти це знаєш. Ти не можеш змагатися зі мною. Вони кажуть, я веду до смерті. Що з того? Це правда. Життя бреше, аби жити. Жити — це без кінця брехати. Життя — божевільний танок у царстві руху, де всі явища течуть у могутніх потоках припливів і відпливів, прикуті до коліс місяців, що світять десь поза нашим обрієм. Ці явища марні. Життя — країна примар, де все відмінюється, переливається, проходить одне крізь одне, переміщується, завжди хвилюється, блякне й зникає, щоб знов явитися у новому, інакшому вигляді. Ти теж таке явище, що складається з безлічі відмін у минулому. Всі явища — тільки міражі. Ти знаєш міражі бажання. Ці міражі — неуявні, незчисленні скупчення явищ, що комашаться в тобі і навколо тебе, утворюючи тебе з минулого; колись вони зметуть тебе і перетворять на інші, неуявні, незчисленні скупчення явищ, щоб заселити в майбутньому країну примар. Життя мінливе і бистроплинне. Ти теж мінливий. Пройшовши крізь усі відміни, що були перед тобою і що склали частки твоєї істоти, ти постав, белькочучи, з еволюційного мулу і, белькочучи, пролинеш далі, розливаючись та розпускаючись у безлічі нових відмін, що будуть після тебе.

Звичайно, все це безперечне, і, їдучи в вечірніх присмерках, я глузливо посміхаюся Великому Фетишу, як Конт назвав світ. І згадую вислів іншого песиміста: «Все є скороминуще. Ті, хто народились, мусять умерти, а ті, хто вмерли, радіють спокою».

Але тут із темряви виходить той, хто не прагне цього спокою. Це робітник на ранчо, старий емігрант-італієць. Він поштиво скидає переді мною капелюха, бо я й справді господар його життя. Я йому і їжа, і притулок, і існування. Він працював, наче тварина, весь свій вік і жив у гірших умовах, ніж мої коні, що живуть в м’яко застеленій соломою стайні. Він знівечений тяжкою працею. Плечі йому криві, одне вище від другого; ідучи він заплітає ногами. Руки його випрацьовані, вузлуваті, наче пазурі, огидно-жахливі. Як фантом він досить мізерний зразок. Його мозок тупий, як тіло його бридке.

— Він такий тупий, що навіть не знає, що він лише омана, — глузує Біла Логіка. — Його почуття задурманені. Він невільник життєвої брехні. Мозок йому переповнений всілякими мудруваннями та забобонами. Він вірить у того­світнє життя. Він наслухався байок усяких пророків, які дали йому мильну бульбу пишного раю. Він почуває невиразний зв’язок між собою та всім фантастичним і нереальним. Він бачить блідий образ самого себе, як він літає десь, поміж днями і ночами, у міжзоряній простороні. Без найменшої тіни сумніву, він твердо вірить, що світ створено саме для нього і що доля його жити вічно у нематеріальному і надпочуттєвому царстві, яке він та до нього подібні створили з міражу та омани.

— Але ти той, хто прочитав стільки книжок і користуєшся моїм жахливим довір’ям — ти знаєш його, що він є брат тобі та порохові, космічний жарт, хімічна витівка, одягнений звір, що піднісся вище решти лютих звірів лише тому, що в нього на руці великий палець випадково мав щасливу для нього властивість, легко відгинатись у протилежний бік від інших. Він також брат горилі та шимпанзе. Б’є себе в груди, коли лютує, гарчить і тремтить у каталептичній оскаженілості. Йому відомі жахливі атавістичні пориви, і весь він складений з різноманітних шматків забутих інстинктів безодні.

— Але думає, що він безсмертний — слабо заперечую я. — Чи ж не дивно, що такий йолоп може засідлати час та блукати ланами вічності?

— Що ж, — оповідає Біла Логіка. — Чи не хочеш ти тоді закрити книжки і помінятися місцями з цією істотою, яка складається тільки з апетиту та бажань, цією маріонеткою шлунку та хтивості?

— Бути дурним, це бути щасливим, — кажу я.

— Тоді твій ідеал щастя такий, як у драглистих організмів, що, плавають у стоячій теплуватій, затемненій воді, так?

О, жертва не може змагатися із Зеленим Змієм!

— Лишається лише один крок до блаженного небуття буддійської Нірвани, — додає Біла Логіка. — О, ми вже й дома. Випий та не журися. Ми знаємо, ми свідомі, — ти і я, — що все дурниця й фарс.

І в моїй робочій кімнаті зі стінами, застановленими книжками, в цьому мавзолеї людської думки, я випиваю шклянку, випиваю другу. Я випускаю собак, що спали в закутках мого мозку та жену їх через мур закону та забобонів,