Читати книгу - "Навіжена зі світу людей, Лариса Лешкевич"

Минуло п'ять днів, як Адвіан полетів до Заливних лугів. 

На зимовому небі відбувалося щось дивне, і Маріл почав підозрювати про те, що, можливо,  сталася жахлива помилка. 

Він негайно скликав раду мудреців. Вони провели нові розрахунки і за їх результатом виходило, що п'яте місячне затемнення трапиться не в останній зимовий день, а раніше. Тепер це було очевидно і ніхто не міг толком зрозуміти, звідки  взялася  така похибка в обчисленнях.

Мудреці дивилися на небо, тремтіли від страху і невідомості. Зірки ось-ось зійдуться, а коли повернеться принц – невідомо.

Король Ектор, суворіший за грозову хмару, бродив замком. Королева Естелла не виходила зі своєї кімнати. 

Слуги нічого не знали, тому не розуміли, чим так занепокоєне королівське подружжя, і чому в замку панує така тривожна атмосфера, але про всяк випадок ходили навшпиньки, щоб зайвий раз не привертати до себе уваги.

Король нікого не звинувачував. Його Величність чудово усвідомлював: нехай астрономія і вважається точною наукою, але зірки не завжди поводяться так, як бачиться мудрецям.  

І тому вже малися докази. Але раніше наслідки від помилок були незначні і  не призводили до катастроф.

Звісно, мудреці намагалися удосконалити систему обчислення і передбачення за зірками.  Але не завжди це залежало від них. Магія, яка час від часу то проливалася на королівство дощем, то обпадала снігом, а то просочувалася в спекотному сонячному світлі, так чи інакше впливала на події не лише в Уаджиті. Світ Дев’яти Королівств так чи інакше залежав від неї.

Король Ектор благав усі відомі йому сили про те, щоб Адвіан встиг вчасно повернутися з усіма необхідними для відкриття порталу інгредієнтами.  Думати про найгірше  він не хотів.

– Не будемо впадати у відчай, Ваша Величносте, – говорив Маріл, готуючи для Ектора порошок від мігрені, – треба вірити в те, що з нашим королівством нічого поганого не трапиться...

Пальці його затремтіли, і мудрець просипав на підлогу трохи чорного порошку.

– Як тут не впадати у відчай! – вигукнув король, – Потрібно було все ж розповісти Адвіану таємницю його народження!

– Це б тільки погіршило становище, Ваша Величносте, – тихо, але непохитно відповів мудрець, – якби принц пізнав усе, він би так чи інакше замислився про свою винятковість...

– І що в тому поганого? – з легким роздратуванням запитав Ектор.

– Хлопчик би почав думати, що не потребує нічиєї допомоги. Вам, як і мені, добре відомий характер Його Високості... Але ж ми й самі не знаємо напевно, які можливості   можуть відкритися  Адвіану в потрібний час. То як же ми зуміємо все  йому пояснити?

– Ти сказав: можуть відкритися?

– Саме так, Ваша Величносте, – Маріл злегка  вклонився, – Сила магії нестабільна, мінлива. Ніхто не може передбачити  де, як і в чому вона проявить себе... До того ж, слід враховувати, що на її прояв впливають і особисті якості носія. А Адвіан, на жаль, не завжди, як личить спадкоємцеві, дотримується законів і традицій, заповіданих предками…

– Ти маєш рацію!  Але він чесний, сильний, добрий, відвертий... Хіба цих якостей недостатньо?

– Ні, Ваша Величносте, – Маріл знову вклонився, – Дуже важлива для носія  дара внутрішня самодисципліна. Дар виверн вимагає величезної відповідальності. Його магія нестабільна, як я вже казав, тому її слід направляти твердою рукою.

– Добре, добре, нехай так...  – Ектор втомлено прикрив очі,  – а тепер залиш мене. Я хочу побути  на самоті.

– Слухаюся... Тут ваші ліки... А я йду...

І покинувши покої короля, мудрець попрямував до своєї лабораторії, щоб знову спостерігати за небом, робити розрахунки і думати над тим способом, що допоможе їм запобігти біді.

Король прийняв порошок від головного болю. Думки терзали Його Величність, немов гострі кігті хижих птахів. 

Він, твердо вірячи в щасливий результат, уже поквапився надіслати запрошення на свято, яке планував влаштувати в замку в перші дні весни, і тепер не мав поняття, що з усім цим робити. 

У двері тихенько постукали. 

– Заходьте! – відповів король слабким голосом. 

Порошок із нічних метеликів трохи полегшив напади різкої мігрені, від якої темніло в очах, але інший біль:  тупий і виснажливий нікуди не дівся.

– Я дуже занепокоєна, Ваша Величносте, – прошепотіла королева Естелла, з'являючись на порозі й у страшному хвилюванні притискаючи до грудей тонкі руки, – Чоловік мій... слуги мовчать так красномовно, ніби знають таке, що  нам невідомо...

– Ні, моя люба, ні, – промовив Ектор і поманив дружину до себе.

Та наблизилася і ковзнула в його обійми.

Тепер, коли доля королівства невпевнено погойдувалася на краю безодні, готова ось-ось зірватися донизу, король, як ніколи відчував, наскільки важлива для нього підтримка Естелли.

– Ні, моя люба,  – ласкаво повторив він, – слуги просто налякані й розгублені, вони здогадуються, що відбувається щось не зовсім добре, але не знають, що саме...