Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

I вiн, Зiнько, серед їх, не винний, а нiхто йому навiть i вiри не йме, що вiн не винен, тiльки смiються з його… I його дожидає така ж кара, як i їх… За що? Де ж та правда, коли можна карати чоловiка за нiщо? Коли однаково терпiтиме i отой чорний, що смiючись розказує, як вiн сокирою розрубав голову, i вiн, Зiнько, що хотiв тiльки одного: щоб людям було краще, хотiв добра людям!.. Без нiякого доводу його обвинувачено в страшному злочинствi, зганьблено, закинуто в тюрму, судитимуть i каратимуть його!.. Нащо ж тодi весь цей лад на свiтi, весь цей порядок, коли через його можна карати, мордувати невинних? Адже Зiнько знає, що не з самим їм так бувало, — вiн про це i чув, i читав. А коли так, то навiщо людям цi всi суди, цi всi начальники? Чи не краще було б, якби цього нiчого не заводити, якби люди самi собi жили, громадою лад i суд давали?

Громадою! А яка ж i громада, як не така не? Чи вона ж його, неповинного, оборонила? Ба нi, хiба ще глибше втоптала в це багно!.. Чи вона по правдi громадським справам лад давала? Ба нi; Дениси, Рябченки, Сучки — от кому серед неї вiльно й ласо живеться, а чоловiковi чесному та вбогому — нi!..

Нема й у громади правди! А де ж? Де? Може, не серед людей, може, в бога? Так усi кажуть… Але ж._ бог бачить, як у громадi неправеднi люди, глитаї панують, — чого ж їх не зупинено? Адже Зiнько невинний. чом же цього не виявлено? Чом?

I страшнi думки вставали в Зiньковiй головi… Вiн жахався їх, вiн прогонив їх од себе, а вони обнiмали його все дужче й дужче, а вони пекли його, палили, що аж розум йому туманiв, що аж обморок його брав.

Нема правди в свiтi, а коли вона часом де й озветься, то там їй рота затуляють, там її згнiчують, затоптують, винищують.

I н i х т о не зробив так, щоб вона подужала. А тим часом є ж така сила, що могла б це вчинити? Чи i в тiєї сили правди нема? Чи тiєї сили нема? Дак навiщо ж тодi i люди живуть, родяться, смiються й плачуть, борються i вмирають? Навiщо?

Вiдповiдi не було, а голова розскакувалась од божевiльних думок.

Не знати, що сталось би з їм через цi думки, якби їх не розбивали на який час отi допити в слiдчого, де вiн повинен був боронитися, та життя з людьми, з якими мусив пробувати в однiй хатi. Найбiльш оцi люди…

Вiн спершу й боявся їх, i гидував ними. Вони здавалися йому людьми одмiнними вiд його самого, цiлком одмiнними, бо це були злочинцi, лиходiї. Йому здавалося, що звичайнi люди — то по один бiк, а злочинцi — то по другий; що в звичайних людей усе так, як i треба в людей, а в злочинцiв усе iнакше: i правда в їх не така, i хочуть вони не того, що всi люди та й уся в їх душа не така, а гiрша — лиха, темна, ворожа. З такими думками прийшов Зiнько до тюрми, а як побачив цi обличчя, позначенi острожною неволею, а часом i грiхом, як уздрiв ту одежу, завсiгди йому страшну, то мов iще виразнiше почув, що цi люди — зовсiм не те, що вiн, i не можуть бути тим. Кров у їх на руках, кров i на душi. ї були вони йому страшнi. А ще гiршi сталися пiсля однiєї подiї. Ото тiльки вкинуто його в цю пiвтем-ну кам'яну яму, ще не встиг вiн добре й розглянутись, а вже його звiдусiль оточено. Роздивлялися на його зацiкавленi, розпитувалися, як звуть, звiдки, за що потрапив сюди.

— За нiщо потрапив, од казав Зiнько. — Хтось убив чоловiка, а мене винного зроблено.

— Овва! А ти хiба його не вбивав?

— Якби я його вбивав, то не казав би, що не винен! — одмовив палко Зiнько.

— Ф'ю-ф'ю! — засвистiв чорний рештант. — Кожен, братику, перед слiдствувателем каже, що вiн не винен, бо нiкому не хочеться на Сибiр мандрувати, а тут iнша рiч. Ми це дiло добре знаємо — нас не одуриш.

— Я й не думаю вас дурити.

— От штукар! — сказав той-таки рештант iз великою чорною бородою. — Я аж двом сокирою голови розколов, та й то не ховаюся, а вiн одного придавив, та вже злякався. Ха-ха-ха!

Чорний рештант зареготав, за ним iще дехто. Зiнько сидiв то червоний, то бiлий як крейда. Вiн бачив, що'не впевнить цих людей, що даремнi будуть усi його слова: звикши самi брехати й ховатися з своїми ще не викритими злочинствами, вони й iншому не йняли вiри. 0Зiнько замовк, але всi цi люди стали тепер йому Такi огиднi!..

Вiн жив серед їх тихо, нi з ким не сварився, та нi з ким i не ладнав. Щоправда, вони його не займали. Вiй з того був радий вельми, сидiв собi в темному куточку та думав свої тяжкi думки… А рештанти жили своїм життям: гуляли в карти i часто за їх лаялись, а то й бились, оповiдали один одному про свої пригоди, добували десь тютюну i горiлки i часом бували п'янi. Якось трапилося, що один рештант програв другому пiвкварти. Добули її й постановили випити гуртом — усiм тим, що гуляли того разу в карти. Серед них був i Онисько — той молоденький бiлявий хлопець з сiрими очима, що задавив дитину. Випивши двi чарки, вiн трохи сп'янiв i сидiв похнюпившись, спустивши вниз руки.

— Чого розманiжився? — штовхнув його рештант, що сидiв бiля його. — Ех, ти! Пити не вмiєш… Уже й п'яний!

— Я не п'яний…озвався якимсь плачучим голосом парубок.

— Ну, а чого ж ти розквасив губи?

— Сумно…вiдказав тим самим голосом napyбoк.

— Сумно! Ха-ха-ха! — зареготалися п'янi рештанти. — До мами схотiв? Чуєш?

I вони почали його смикати, штовхати…

— Одчепiться!.. Душа моя не терпить… Ой, важко менi!.. Ой, тяжко!..

Вiн обхопив себе руками за голову i хитав нею, приказуючи:

— Ой, горечко ж менi!.. Ой, лишенько моє!.. Ой, що ж менi робити?.. А воно ж озивається!.. А воно ж озивається!..

— Що озивається, ти, рюмсало?

— Воно… як янголяточко… А я ж його задавив… А я ж… Ой боже!..

— Дак нащо ж ти його