Читати книгу - "Гелтер Скелтер"

Остап знову на мить замовк.

– Так, він скористався творчою уявою і трохи переробив сюжет, точніше – доповнив,– продовжив він.– Однак це не скасовує той факт, що Гоголь на хвилі захоплення магією й окультизмом надавав цій легенді неабияке значення. Отже, він створив повість, але оригінальна історія, що надихнула письменника, теж жила своїм окремим життям. Люди у всі часи люблять слухати такі речі, і легенда про Панночку в дзеркалі мала право на існування так само, як, наприклад, історія про бабусину подругу, яка видивлялася у дзеркалі майбутнього нареченого…

– Ага, ти нам ще якусь бабину локшину на вуха навішай,– не витримав Алекс.– Бо ми тут мало не репаємося через захват від твоєї обізнаності. Коротше, Сікорський!

– А що «коротше»? – підвищив голос Остап.– Гадаєте, мені одному відома байка про мисливця в люстрі? Сумніваюсь. Подібним чином історія про Панночку могла передаватися з покоління в покоління. Тільки за часів Гоголя то була жахаюча чутка, а зараз – звичайнісінька міська легенда, що її виклали на відповідному порталі в тематичному розділі.

Хлопець кивнув на монітор і раптом упіймав себе на дивному відчутті. Здавалося, що оті черепи з павуками на тлі непроникної темряви ось-ось вибухнуть несамовитим реготом.

– Згадаймо «Вія». Якщо пам’ятаєте, там йшлося про бурсаків. Їх відпустили на свята додому, і троє з них заблукали вночі серед степу. Потім вони опинилися в садибі якоїсь бабусі, і та пустила їх переночувати. А далі бурсак Хома Брут зрозумів, що насправді та бабця – відьма, й відлупцював її. Згодом, коли Хома вже перебував у Києві, до нього приїхали кілька селян. Їх по нього послав один пан, до речі – сотник, щоб Хома прочитав над його помираючою донькою відповідні молитви. Побачивши дівчину, бурсак якимсь чином зрозумів, що це та сама відьма, яку він побив. Словом, вона померла й почала мститися. Знайомий сюжет?

Мафін згорнув сайт і відкрив вордівський файл, що зберігався на робочому столі. Фоном робочого стола його ноутбука слугувала світлина із зображенням Дональда Трампа, який власноруч шматував своє пихате обличчя, а з дір, що утворювалися, виглядала мармиза потворного ящера.

– Отже,– мовив Мафін,– поки що першу частину «Вія» відкладемо, але обов’язково до неї повернемося. Почнемо з другої.

– Чому? Давай рухатися по порядку,– запропонувала Дара.

– Я так і роблю,– відповів Остап,– не збивай мене з думки.– Він на мить завмер, пробігаючи оком рядки на екрані.– Дивіться, у нашій легенді про Панночку зазначено: «У козацького сотника була вродлива донька. Така вродлива, що коли прийшов час, до неї приїздили свататися мало не з чужих країв».

А Микола Гоголь лише підсилює цю тему: «…Перед ним лежала красуня, якої ще й світ не бачив. Здавалось, ніколи ще риси лиця не творили такої гострої і водночас гармонійної краси. Вона лежала мов жива; чарівне чоло, ніжне, як сніг, як срібло, здавалося замисленим; брови – ніч серед сонячного дня, тонкі, рівні, гордовито підвелися над заплющеними очима; а вії стрілами впали на лиця і пашіли огнем таємних жадань; уста – рубіни, ладні розквітнути усміхом щастя, повінню радості…»

Бачите, яка Панночка гарна? І це зазначено в обох текстах. Збіг? Не думаю.– Остап знову зиркнув на екран.– До того ж її краса не зійшла навіть після смерті. Ось: «Він наблизився до труни, торопіючи, подивився в лице померлої – і не міг не заплющити, злегка здригнувшись, очей своїх: така страшна, осяйна краса!» Ну, що скажете?

Хлопець гордовито окинув поглядом приятелів.

– Валяй далі,– озвався Макс.

Він спостерігав за всіма присутніми, і здавалося, що його більше цікавить їхня реакція на Остапові співставлення, ніж те, про що в них йшлося.

– А що далі? – скинув брови Остап.– Далі маємо майже те саме.

Легенда: «Та одного дня сталася біда. Повернулася Панночка додому з прогулянки геть побита, та так, що місця живого на ній немає, ледь до хати дісталася. Злякався сотник, скликав усіх, кого знав і про кого чув: лікарів, знахарів і навіть баб-шептух, хай як недобре про них говорили. Проте дати ради його дитині ніхто з них не зміг».

А Гоголь: «Тим часом скрізь пішла чутка, ніби дочка одного з найбагатших сотників, що жив на хуторі за п’ятдесят верстов од Києва, одного дня вернулася з прогулянки додому геть побита, ледве мавши снаги добутися до батькової хати…»

Що, скажете, ще один збіг? Добре, читаємо легенду далі: «Кілька днів промучилася бідолашна від болю, то сміючись, наче божевільна, то проклинаючи всіх поспіль. А потім наказала батькові послати людей за одним молодим хлопцем до семінарії, мовляв, хай помолиться за неї, бо він знає… Кинувся тоді старий сотник до слуг і звелів привезти до села доньчиного коханого. “Помирає кровинка моя,– тужив козак,– хай хоч наостанок помилуються, бо зустрінуться колись тільки на небесах”».

А ось наступний уривок з повісті: «Вона вже на божій дорозі і перед смертним часом своїм заповіла, щоб відхідну по ній і псалтиря аж три дні по смерті читав такий собі київський семінарист Хома Брут». Це по-перше. А по-друге: «Якби ж ти хоч хвилиночку ще прожила,– тужливо мовив сотник,– то, мабуть, знав би я всю правду. “Нікому не давайте читати по мені, а пошліть, тату, зараз оце до київської семінарії та привезіть бурсака Хому Брута; нехай три ночі молиться по грішній душі моїй. Він знає…” А що саме знає, я вже й не почув. Вона, голубонька, тільки це встигла сказати та й померла».

– Ну і як вам такі «збіги»? – Мафін переможно посміхнувся.

У кімнаті стояла та сама тиша, однак зараз у ній нібито щось змінилося. Мабуть, через те, що приятелі посилено працювали звивинами. Зрештою, всі думали про те ж саме: зважували «за» й «проти», пов’язані зі щойно почутим.

Ця нібито гра в мовчанку змусила Остапа напружитися.

Він розумів, що в цьому світі є речі, повірити в які не те що складно, а майже неможливо, і причина цього полягає в стереотипах, що закладаються під час виховання, ще в дитинстві. Тому й вважав, що людей навмисне виховують сліпими, аби вони не бачили того, що коїться насправді. Усілякі правила, заборони, табу, моральні цінності та інші бздури – їх єдиним призначенням є звичайне замилювання очей. Але Остап був переконаний: його очі здатні розпізнати істину, тому й не мав жодних сумнівів щодо походження «збігів», про які йшла мова. Це не літературознавчі ігрища – усілякі