Читати книгу - "Гелтер Скелтер"

– Не знаю,– раптом озвався Алекс,– мені, чесно кажучи, здається малоймовірним. Але… Маємо те, що маємо…

Він сидів біля Дари, і коли поглянув на дівчину, побачив у її очах відверту довіру.

– Гаразд,– видихнув Остап,– я нікого не примушую. Але що ми наразі маємо? Не буду згадувати про ті бажання й загибель Сергія та Лани, але ж фактично все почалося з цього самого сайту.– Він тицьнув пальцем на ноутбук.– Розумієте? Уся чортівня почалася з легенди, опублікованої на сайті, з історії, яка мало не один в один нагадує гоголівського «Вія». Саме це підштовхнуло мене до пошуків у Мережі, де я виявив купу свідчень про те, що Гоголь мав причетність до окультизму. Він скористався легендою, що її всі ми читали, і, здається, заклав у свій твір певну інформацію. Я чомусь переконаний, що вона допоможе нам звільнитися з цієї жахливої халепи, що зараз…

– І де цю інформацію шукати? – перебила Дара, бо не бажала чути того, що він намагався вимовити, і водночас кинула швидкий погляд на мовчазного Макса.

– Вона закодована в повісті,– проказав Остап.– Треба уважно читати. Вона там, і ми її знайдемо.

28

ДАРА. У СПЕКОТНІЙ КІМНАТІ

Дівчина повернулася до себе приблизно за три години. Увесь цей час вони обговорювали те, що накопав Мафін. А її мобільний не зафіксував жодної ознаки існування Богдана. Це ще більше занепокоїло дівчину, вона навіть спіймала себе на думці, що треба було б відправити йому повідомлення, поцікавитися, як справи.

А якщо щось не так? А якщо вже запізно?

Водночас вона згадала, чому зараз змушена нидіти в гуртожитку, а заразом і те, що саме її сюди повернуло.

Полохливе серцебиття ніби вгамувалося, не зважаючи на те, що під час розмови з Остапом і подальших обговорень вона додала собі снаги двома філіжанками надміцної кави.

Дара поглянула у вікно й спробувала зосередитися на чомусь іншому. Згадалися слова Мафіна, на які вона пристала. Та й Алекс, здається, почав щось розуміти, а Макс і раніше, судячи з усього, був на боці сусіда по кімнаті, хоч і не на всі сто. Та то байдуже – адже вона на собі відчула мерзенну присутність чогось стороннього, чогось бридкого й до біса лячного. Воно всіх їх затягувало у свої тенета, вірили вони Мафіновим здогадкам чи ні.

– Маємо усвідомити,– наполягав Остап ще півгодини тому,– масштаби збігів у цих текстах. І якщо ви досі вагаєтеся, ось вам дещо про саму Панночку. Пам’ятаєте в легенді: «А чи не віддала вона свою душу нечистому, чи не почала із самим сатаною перелюби?» Проте у Гоголя бачимо таке:

«А чи правда,– почав такий собі молодий вівчар, що начіпляв на свого ремінця від люльки стільки ґудзиків та мідяних бляшок, що скидався на крамничку роздрібної перекупки,– чи правда, що Панночка, не тим би згадувати, зналася з нечистим?

– Хто? Панночка? – обізвався Дорош, що вже знайомий був нашому філософові.– Та вона ж була таки нестеменна відьма! От хоч і заприсягнутися, що відьма!

– Та годі тобі, Дороше,– мовив другий, той, що дорогою так охоче всіх потішав,– яке нам діло; Бог з ним! Нащо про те говорити.

Та Дорошеві ніяк не мовчалося; він щойно перед тим сходив до льоху з ключником у якійсь пильній справі і, нахилившись разів зо два над двома чи й трьома бочками, вийшов відтіль щось дуже веселенький і все говорив, не вгаваючи.

– Що ти хочеш? Щоб я мовчав? – сказав він.– Та вона на мені самому їздила! От їй-богу, їздила!»

І ще уривок легенди з сайту:

«Та не всі вони добрими очима на дівчину дивилися. Чутки про її чорне око і віддане нечистому серце ходили давно. А з якогось часу в селі і взагалі дива почалися: то молоко за ніч скисне, то корови кров’ю цідяться, то пси знічев’я брехати починають, а у степу вовки вночі цілими тічками виють, хоча їх тут вже давно не було. “Відьма серед нас,– казали старі й хрестилися,– їй-богу, відьма завелась”».

Гоголь також далеко від цього не відходить:

«Розмова про відьом потяглася без кінця-краю. Кожний навперейми хотів про своє розказати. До одного відьма скиртою сіна присунулася аж до хатніх дверей, а в того вкрала шапку чи люльку; багатьом дівчатам на селі пообрізала коси, а з тих випила по скількись там відер крові».

– І, до речі, про кров! – похопився Остап.– Ось, дивимось легенду:

«А чутки не вщухали. У кожній хаті шепталися люди, що відьма їздить уночі на чоловіках, що хлепче кров дитячу і зводить з розуму всіх, хто їй в очі зазирне. Але більше за Панночку боялися селяни сотника, тому ніхто не наважувався йому хоч щось сказати».

У відповідь – потужний пассаж від Миколи Васильовича:

«– Хотів би я спитати, чого це ви всім товариством, що тут сидите за вечерею, узиваєте Панночку відьмою? Чи ж вона комусь що лихого заподіяла, чи кого звела зі світу?

– Всяко бувало,– відповів один із гурту, з лицем гладеньким, чиста тобі лопата.– Хто не пригадає псаря Микити… Гарний був псар! Тільки з якогось там часу почав він усе на Панночку задивлятися. Чи він таки справді вклепався в неї, чи вже так вона його причарувала, тільки ж напропале пішов чоловік, обабився вкрай; стало таке чортзна-що, пху! Соромно й сказати… Тільки Панночка було гляне на нього, то й поводи з рук пустить, Розбоя називає Бровком, спотикається і не знать що робить. Одного разу Панночка прийшла на стайню, а він саме коня чистив. «Дай,– каже,– Микито, я покладу на тебе ніжку». А він, дурень такий, і радий тому: «Та не тільки,– каже,– ніжку, а й сама сідай на мене». Панночка підняла свою ніжку, і як побачив він ту голу, повненьку та білу ніжку, то, каже, аж чад шибнув йому в голову. Нагнув він, дурень, спину і, схопившись обома руками за її голії ніжки, давай скакати, мов той кінь, по всьому полю, і куди вони їздили, того він не міг сказати; а тільки вернувся ледве живий і з того часу зсушився весь, як тріска; і коли одного разу прийшли