Читати книгу - "На межі спокуси, Axolotl"

Віра повільно прибрала руку, ніби її не торкнулися, а обпекли.

— Тут і зараз, — повторила вона, дивлячись у свою чашку. — Це звучить просто, але ми обидва знаємо, що це не так.

Вадим уважно спостерігав за нею, ніби намагався прочитати її думки.

— Це залежить від того, як ти на це дивишся.

Віра скептично підняла брову.

— О, тобто тепер ти філософ?

— Завжди ним був, просто ти цього не помічала.

— Можливо, тому що ти більше діяв, ніж говорив?

Він усміхнувся.

— Ти так кажеш, ніби це було погано.

Віра відкрила рота, щоб відповісти, але раптом на фоні заграв знайомий рингтон.

Вадим дістав телефон і, глянувши на екран, важко зітхнув.

— Все настільки погано? — поцікавилася Віра, ловлячи зміну в його виразі.

— Не погано. Просто… — він провів рукою по обличчю. — Це мій заступник. Робочі справи.

— О, тепер ти серйозний бізнесмен?

Вадим підняв на неї погляд.

— Завжди ним був.

— Але раніше в тебе був час зникати на кілька років.

Він стиснув губи, але не відповів на це.

Віра зітхнула й відвела погляд у вікно.

— Візьми дзвінок.

— Він почекає.

Вона повернула голову до нього.

— Якщо це робота, то бери.

Вадим кілька секунд дивився на неї, потім все ж прийняв виклик.

— Так, слухаю.

Віра відкинулася на спинку стільця, роблячи вигляд, що її не цікавить ця розмова. Але вона слухала.

І вперше за весь цей час зрозуміла, що не має жодного уявлення, ким Вадим став зараз.

Чотири роки тому він був для неї одним, а тепер перед нею сидів чоловік, який приймав важливі рішення, керував людьми, вирішував проблеми.

І їй було страшно усвідомлювати, що він не просто повернувся в її життя.

Він повернувся іншим.

Повернувшись до клініки після обіду, Віра майже одразу відчула, що зробила помилку.

Вона сподівалася, що зможе відволіктися, зануритися в роботу, але як тільки зайшла на своє місце, її чекала Тихонова надмірна увага.

Він стояв біля ресепшена, переглядаючи якісь папери, але як тільки побачив її, склав руки на грудях і з підозрілим прищуром подивився прямо на неї.

— Так… — протягнув він.

Віра підняла брову, намагаючись зробити вигляд, що не розуміє, про що він.

— Так що?

— Щось у тобі змінилося.

— О, нарешті ти помітив, що я змінила шампунь, — вона зітхнула й поклала телефон на стіл. — Чесно кажучи, чекала цього моменту цілий день.

Тихон закотив очі.

— Віра.

— Тихоне.

Він уперто продовжував дивитися на неї, ніби намагався просканувати наскрізь.

— Ти виглядаєш… інакше.

— Якщо ти скажеш «закохано», я вдарю тебе папкою з документами.

— Ні, скоріше розгублено.

Віра закотила очі.

— Просто день такий.

— І нічого цікавого не сталося за обідом?

— Нічого особливого.

— Точно?

— Абсолютно.

— Навіть якщо я скажу, що бачив тебе в кафе з Вадимом?

Віра застигла, але швидко опанувала вираз обличчя.

— О, то ти ще й стежиш за мною? Це вже серйозно.

— Не стежу. Просто проходив повз і випадково побачив.

— І вирішив, що це щось важливе?

— Я вирішив, що ти виглядаєш так, ніби тебе відправили на іспит без підготовки.

Віра глибоко вдихнула й схрестила руки.

— Тихоне, якщо ти хочеш про щось запитати, то просто запитай.

Він примружив очі.

— Він тобі подобається?

— О, Господи…

Віра схопила папку з графіком прийомів і відкрила її, ніби повністю занурилася в роботу.

— У мене є більш важливі справи, ніж обговорювати чоловіків у моєму житті.

— Точно?

— Точно.

Тихон зітхнув, але більше не тиснув.

— Ну добре, але якщо що, знай — я тут, щоб підколювати тебе й давати непрохані поради.

— Оце справжня підтримка.

— Завжди будь ласка, — він підморгнув і рушив до свого кабінету.

Віра видихнула й сперлася на стіл.

Ну ось. Тепер навіть Тихон помітив.

А це означало, що її спроби зробити вигляд, ніби все гаразд, не такі вже й успішні.

Тихон не встиг зникнути у своєму кабінеті, як знову повернувся до стійки.

— До речі, я ще одну цікаву річ помітив, — невимушено кинув він, спираючись ліктем на стійку.

Віра зітхнула й не відриваючи погляду від монітора, пробурмотіла:

— Якщо ти зараз знову скажеш про Вадима, я надішлю твій номер телефону у список пацієнтів, яким терміново потрібна чистка зубів.

Тихон хмикнув.

— Ого, яка жорстокість. Але ні, цього разу не про Вадима.

Віра нарешті підняла голову.

— Тоді про що?

— Про твою чудову звичку робити вигляд, що ти зайнята.

Віра похитала головою.

— Я справді зайнята. Ось, наприклад, зараз переношу прийом пацієнта, бо ти, містере «Я-вічно-запізнююся-на-ранкові-прийоми», знову пересунув графік.

— Ну, знаєш, це не моя вина, що я важлива персона.

— Зате моя вина, що ти не можеш просто сказати «дякую»?

— Дякую, Віро, — він зробив драматичну паузу. — За те, що терпиш мене.

— О, та будь ласка. Це ж моя місія в цьому житті, — саркастично відповіла вона, роблячи нотатки у графіку.

— І все ж… — Тихон нахилився ближче й звузив очі. — Ти відволікаєшся.

— Не відволікаюся.

— Відволікаєшся.

— Не відволікаюся!

— Тоді чому ти щойно записала прийом пацієнта о третій ночі?

Віра різко подивилася на екран і побачила, що дійсно зробила помилку.

Тихон переможно усміхнувся.

— Ага!

Віра швидко виправила запис і закрила електронний журнал.

— Це була випадковість.

— Авжеж, випадковість. Так само, як і те, що ти вже десять хвилин граєшся з ручкою, ніби намагаєшся не думати про когось конкретного.

— Тихоне…

— Віро.