Читати книгу - "Безчестя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви хто? — питає.
— Я — Девід Лур’є.
— Так? І що?
— Я прийшов забрати свою пошту. Раніше це був мій кабінет. — Він мало не додає: «у минулому».
— А, правильно, Девід Лур’є. Перепрошую, не подумав. Я склав усе в коробку. І деякі інші ваші речі, які знайшов. — Він махає рукою. — Ось там.
— А мої книжки?
— Усі вони внизу, на складі.
Він бере коробку.
— Дякую, — каже.
— Жодних проблем, — озивається молодий доктор Отто. — Ви впораєтеся самостійно?
Лур’є несе важку коробку до бібліотеки, збираючись розібрати там пошту, але, діставшись до вхідного турнікета, виявляє, що машина більше не приймає його картку. Йому доводиться сортувати листи на лавці у вестибюлі.
Він занадто занепокоєний, щоб заснути. Щойно зазоріло, він прямує на довгу прогулянку до гірських схилів. Ішов дощ, і струмочки розлилися. Він вдихає п’янкий аромат сосен. Сьогодні Лур’є вільний чоловік і не має жодних обов’язків ні перед ким, тільки перед собою. Перед ним простягнувся час, який можна провести так, як йому заманеться. Це відчуття турбує, але він припускає, що звикне до нього.
Відпочинок у Люсі не перетворив його на сільського мешканця. Тим не менш, є речі, за якими він сумує, — качина родина, наприклад: матінка-качка ковзає поверхнею греблі, змінюючи галс і гордо роздуваючи груди, а Ені, Мені, Міні і Мо заклопотано пливуть назирці, упевнені, що, поки мама тут, нічого лихого не трапиться.
Щодо собак, він не хоче про них думати. З наступного понеділка псів, вирваних із життя у стінах клініки, кидатимуть у вогонь непоміченими та неоплаканими. Чи пробачать йому колись цю зраду?
Він навідується до банку, відносить до пральні цілу купу білизни. У невеличкій крамничці, де він роками купував каву, продавець вдає, наче не впізнав його. Сусідка, поливаючи свій садочок, старанно повертається до нього спиною.
Він думає про Вільяма Вордсворта, котрий уперше приїхав до Лондона й відвідав пантоміму, де спостерігав, як Джек Убивця Велетнів, захищений написом «Невидимка» на грудях, безтурботно міряє широкими кроками сцену й розмахує своїм мечем.
Увечері він телефонує Люсі з автомату на вулиці.
— Я вирішив зателефонувати, раптом ти про мене турбуєшся, — каже він. — Зі мною все гаразд. Гадаю, знадобиться трохи часу, щоб знову тут обжитися. Торохкочу в будинку, як горошина в пляшці. Я сумую за качками.
Він не зізнається, що будинок пограбували. Навіщо навантажувати Люсі своїми турботами?
— А Петрус? — цікавиться він. — Петрус піклується про тебе чи досі віддається будівництву свого житла?
— Петрус мене дуже виручає. Усі навкруги допомагають.
— Гаразд, я повернуся будь-якої миті, щойно знадоблюся тобі. Ти тільки скажи.
— Дякую, Девіде. Можливо, не зараз, але найближчим часом.
Хто б міг подумати, коли народилася його дитина, що настане день і він приповзе до неї, благаючи про притулок?
Скуповуючись у супермаркеті, він опиняється в черзі за Елейн Вінтер, завідувачкою його колишньої кафедри. У неї повний візочок покупок, а він зі звичайним кошиком. Елейн нервово відповідає на його вітання.
— Як там ведеться кафедрі без мене? — питає він якомога бадьоріше.
«По-справжньому чудово, — такою була б найчесніша відповідь. — Нам без вас чудово ведеться». Але вона занадто ввічлива для таких слів.
— Ой, як завжди, пробиваємося потрошки, — каже вона туманно.
— Вдалося когось найняти?
— Ми взяли людину на контрактній основі. Молодого чоловіка.
«Я вже зустрічався з ним, — міг би відповісти він. — Маленький правильний мерзотник», — міг би додати. Але він теж занадто гарно вихований.
— Яка в нього спеціальність? — з’ясовує він натомість.
— Прикладна лінгвістика. Вивчає мови.
Ось і кінець поетів, ось і кінець мертвих майстрів, котрі не дуже-то й добре, слід зауважити, його наставляли. Aliter[87], котрих він неуважно слухав.
Жінка в черзі попереду них не поспішає платити. В Елейн залишається час поставити наступне запитання, котре мало б звучати: «А у вас як справи, Девіде?», а в нього залишається час відповісти: «Дуже добре, Елейн, дуже добре».
— Хочете, я вас пропущу? — пропонує вона натомість, указуючи на його кошик. — У вас так мало продуктів.
— І не мрійте про це, Елейн, — відповідає він і з насолодою спостерігає, як вона викладає на прилавок покупки: не лише хліб та масло, а й невеличкі смаколики, котрими нагороджує себе самотня жінка, — справжнє вершкове морозиво (зі справжнім мигдалем і справжніми родзинками), імпортне італійське печиво, шоколадні батончики й упаковку гігієнічних прокладок.
Вона розраховується кредитною карткою. Вийшовши за турнікет, Елейн махає йому на прощання рукою. Полегшення написане в неї на обличчі.
— До зустрічі! — кричить він над головою касирки. — Передавайте всім вітання від мене!
Вона не озирається.
Як було задумано на самому початку, головні герої опери — лорд Байрон і його коханка, графиня Ґуіччіолі. Ці двоє застрягнуть на віллі Ґуіччіолі та, переслідувані в задушливій літній спеці Равенни ревнивим Терезиним чоловіком, тинятимуться блискучими вітальнями й співатимуть про пристрасть, що долає перешкоди. Тереза почувається бранкою; вона кипить від обурення й чіпляється до Байрона, аби він забрав її в інакше життя. Щодо Байрона, він досі вагається, хоча й занадто обачливий, щоб сказати про це вголос. Він підозрює, що їхні колишні бурхливі захоплення ніколи вже не повторяться. У його житті настало затишшя; несвідомо поет почав прагнути спокійного усамітнення, а якщо не вдасться — апофеозу, смерті. Терезині арії, що ширяють в небесах, не розпалюють у ньому вогника; його власна вокальна тема, темна, заплутана, оминає її, проходить крізь неї і над нею.
Отак він вирішив: це буде камерна п’єса про кохання і смерть із пристрасною молодою жінкою та колись пристрасним, але тепер уже не таким палким старшим чоловіком; вистава зі складною невгамовною музикою на задньому тлі, англійським співом, котрий весь час намагатиметься обернутися вигаданим італійським.
З точки зору форми, концепція не така вже й погана. Персонажі гарно врівноважують одне одного: пара, що потрапила в пастку, покинута коханка гупає у вікна, ревнивий чоловік. Та й сама вілла, з люстрами, на яких млосно висять ручні Байронові мавпочки, з павичами, котрі метушливо бігають між витіюватими неаполітанськими меблями, володіє необхідним поєднанням позачасовості й розпаду.
Утім, спочатку на фермі Люсі, а тепер тут цьому задуму не вдається сповна заволодіти його думками. Є в ньому щось неправильно розтлумачене, щось, що не йде від серця. Жінка жаліється зіркам, що служники-шпигуни змушують їх із коханцем утамовувати свої бажання в прикомірку з мітлами, — кого це цікавить? Він може знайти відповідні слова для Байрона, але Тереза, котру заповіла йому історія, — юна, ненаситна, норовлива, зухвала — не пасує до музики, яку
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безчестя», після закриття браузера.