Читати книгу - "Вар'яти: Вибрана проза"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сторож витяг зі скрині стихар і розклав його на столі.
— Що це за пір’їнки?
Шеф уважно розглянув стихар і сказав:
— То пера тетерука, а кров… теж, певно, тетеруча, бо деякі пера скривавлені.
— Саме це мене й цікавило, — розсміявся сторож. — Ну, прошу! Чим тільки пан капелан не переймається, а що на плебанії зжерли тетерука й мені навіть крильця не дали — те йому до одного місця!
— Цікаво, де його підстрелили?
— Де? Певно, в Єсенках. Умер йому приятель, то він поїхав на мотоциклі, щоб його поховати. Мусив навіть просити відгул. А вернувся допіру через три дні. Я відразу помітив, що він везе щось у наплічнику. Он воно що! Це був тетерук, загорнутий у стихар! А мені ж ані крильця!
— Так, тут є за чим жалкувати. То чудове м’ясо. Тетеруки живляться ягодами і молодими пагонами. Але чи знаєте ви, яка то радість для мисливця — тетерука підстерегти? Коли здалека долинає його токування… а ще кажуть — тирлування… себто клацання дзьобом… Щось на зразок цього…
З кишені плаща сторож вийняв олівець і сильно постукав по скрині.
— Під час цього клацання можна підкрастися ближче. Але тільки-но він замовкне — мусите завмерти… — Він зробив кілька стрибків і завмер посеред захристії. Потім застережливо поклав пальця на вуста. — Пст. Тепер треба чекати, поки настане коркування… ну, так, якби хто корок з пляшок витягав. Отак! — Всадив у писок зігнутого пальця, зі всіх сил втягнув щоки, а потім раптово висмикнув пальця. — Отак! Але з місця ані руш!
— Бо він би фуркнув, нє?
Шеф тільки кивнув, бо знав, що як озветься, тетерук умить спурхне. Він дивився тепер вгору, на гілку, звідки тетерук освідчувався в коханні тетеручкам, що невідь-де ховалися.
— Світає… На тлі неба видно короля птахів, коралі в нього набрякли від крові… він надимається і шовгає… — шепотів шеф, далі повернув голову і почав токувати, ґельґотіти, хляпаючи себе долонями вздовж ніг. — Це є так зване шовгання. Тоді птах нічого вже не чує, можна спокійно підскочити під саме дерево.
Шеф зробив два стрибки вперед, і сторож побачив, як він зводить рушницю і цілиться в ґотичну троянду, котра запинає дуги склепіння; тоді він обережно зігнув вказівного пальця, і сторож виразно побачив, як закоханий, смертельно поранений птах падає з гілки на гілку, аж врешті ляпається на вологу з ранкової роси хвою.
Якусь хвилю обидва стояли в суцільній тиші.
Першим закричав шеф:
— Але ці нинішні стрільці! Полюють на тетерука, як на куріпку. То бандитизм!
— Пст… Ми у церкві, — нагадав сторож. Потім повільно згорнув стихар і сховав його у скриню. — Ех, багацько я втратив. Шкода…
— От бачите! — радів шеф.
— Але ходімо вже, — сторож закашлявся і поплескав себе по грудях.
Газети глухо зашелестіли.
***
Йшли вони потемнілим приміщенням. Там, де закінчувався строкатий хідник, двері були прочинені, а вулиця була залита світлом, у якому мигнув червоний трамвай.
— З вулиці гарний вид на церкву, а з церкви гарний вид на вулицю… — прошепотів сторож. — Але прошу звернути увагу на вічне світло.
— На що?
— На вічне світло, — повторив сторож.
— Ага… вічне світло… здається, ледь-ледь моргає.
— О-о,і добре було б, якби воно хоч трохи моргало, — захихотів сторож. — Воно взагалі не горить. Не горить, але пан декан піклується лишень про те, щоби розмістити там неонове світло. Розумієте — неонове! А вічне світло в нас не горить… Пан декан на злам голови летить кудись над Сазаву, аби собі помилуватися течією води… а вічне світло вже цілий тиждень не горить. Пан капелан жене на мотоциклі до Модржан, аби заграти в баскетбол, а потім при ватрі тринькатиме на гітарі ту свою пісеньку: «Там вдалині Шанхай, туди мій човен плине…», і йому начхати, що вічне світло згасло. Лишився я тут сам… і без вічного світла.
Сторож похляпав себе по блюзі.
— Чи це правда, шефе, що наш капелан і ви тримаєте разом одного мисливського пса?
— Таку дурню міг оповісти тільки наш Гантя.
— Так. Це він мені сказав, а ще казав, що пса того кличуть Арнольд фон Тюбінґен і що пополудні ви мусили завезти його до псячої клініки, бо йому кліщ у вухо скочив.
— Пресвята Богородице! Той чоловік заведе мене до криміналу!
— Пст! Ми з вами в церкві.
— Таке вигадав. Христе, що за фантазія! Мої друзі провідують мене з сумними мінами і обзирають з усіх боків, бо Гантя наплів їм, що я звар’ював. Я — і звар’ював. І після цього я маю вночі заснути… — бідкався шеф. — Але приходьте до нас по газети! — врешті вигукнув він добродушно і браво закрокував у бік Карлової площі.
НАДТО ГУЧНА САМОТНІСТЬ[15]
Тільки сонце має право на свої плями.
Йоган Вольфґанґ Ґьоте
Тридцять п’ять років я працюю зі старим папером, і це таке моє лав сторі.
Тридцять п’ять років пресую старий папір і книги, тридцять п’ять років я пацькаюся буквами, уподібнившись до наукових словників, яких я спресував за цей час, напевно, тридцять центнерів, я — глечик, повний живої і мертвої води, ледве нахилиш і течуть з мене самі лише гарні думки, я став мимоволі освічений і, щиро кажучи, то й навіть не знаю, які думки мої вигадані мною, а які я вичитав, тому за цих тридцять п’ять років я зіллявся сам із собою і зі світом
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вар'яти: Вибрана проза», після закриття браузера.