BooksUkraine.com » Сучасна проза » Місяць, обмитий дощем 📚 - Українською

Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

155
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Місяць, обмитий дощем" автора Володимир Лис. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 88
Перейти на сторінку:
реалії. За таких тверджень хочеться спитати: «А “Катерина”?» («Гайдамаки» все ж історія, суміш романтичних візій і кривавої драми).

«Катерина» написана 1838 року, того самого, коли Тарас Шевченко, двадцятичотирирічний українець, нарешті став вільною людиною. Наприкінці того пам’ятного року й народилася поема, з якою в українську літературу увірвалося, зашуміло, заплакало, заридало реальне українське життя, таке, як воно тоді було, а сказати б правильніше — заростало чортополохом, крізь який ледь-ледь пробивалося правдиве зерно.

Про «Катерину» написано багато. Переважно засуджувалася легковажність, сліпа довірливість самої Катерини, котра так легко віддалася заїжджому москалеві. І москалеві діставалося. А от батькам Катерини співчували, писали про їхню драму, біль, коли мусять, мовляв, заради захисту моралі, народної моралі, вигнати з дому рідну дочку. Недавно довелося навіть прочитати, що захищали одвічну родову мораль. Так і хотілося сказати: киньте, шановні, щось тут не так. Якщо ця мораль здатна призвести до загибелі людини, а її дитину зробити нещасною, поламати долю — то я проти такої моралі.

Звичайно, Катерина зробила недобре. Утім, чому недобре, адже не просто шукала лакоминки, а покохала, довірилася коханому?! Мати й батько, особливо мати, нібито страждають, проганяючи збещещену дочку. Звичайно, той москаль-офіцер робить украй підло, обдурюючи, а потім кидаючи дівчину. Але ще підліше, огидніше чинять найрідніші люди — батько й мати Катерини.

Якщо добре вчитатися в поему, то бачимо, що чинять вони виключно під впливом людського осуду, під впливом глузувань отих кумась, цокотух, яких виразно засуджує й поет:

Бодай же вас, цокотухи,

Та злидні побили,

Як ту матір, що вам на сміх

Сина породила.

Страшні, разючі в поемі сцени поневірянь Катерини, яку люди (добрі, лагідні українці) не пускають з маленькою дитиною переночувати, сцена зустрічі з батьком-зрадником малого Івася, самогубства бідної покритки. Але для мене найстрашніші слова Катерининого батька:

Молись Богу та йди собі —

Мені легше буде.

Легше від того, що піде поневірятись рідна дочка? Що він підписує вирок не тільки їй, внукові, а й своїй самотній старості? Родова мораль? Але ж Івась не ставав яничаром, не йшов за батьком у Московщину, а лишився б удома, виріс би щирим українцем, орав би землю, а не просив милостиню, доглядав би діда з бабусею, співав би українські пісні. Літературні твори, спогади показують зовсім інші долі, коли не раз дівчата-покритки виходили заміж за вдівців, а то й парубків. Батьки ж Катерини визначили дочці найболючішу, найтрагічнішу долю. У чомусь вони гірші за Гонту з «Гайдамаків», який, бажаючи стати лідером повсталого натовпу, вбиває рідних дітей. Відсутність звичайного милосердя — це й відсутність моралі за великим рахунком.

Так, долю Катерини можна проектувати на долю України. Скільки простих і не дуже людей (українців!) зраджували їх. Катерину і Україну. Ну, а думка — а що скажуть сусіди (по вулиці, селу, державі)? — не раз змушувала ставати тих же українців підляками й душогубами. Ота залежність від чужої думки, чужих слів починалася саме на побутовому рівні. І навіть ставала та продовжує ставати основою нашої державної політики.

Прийнято вважати, що Шевченко співчуває Катерині, хоч і засуджує свою героїню. На мій погляд, усім строєм поеми він не так засуджує, як виправдовує її.

І ще про таке. Зустріч Катерини з москалями на засніженому шляху можна сприймати і як символічну картину, і як видіння, а більше видіння-засторогу. Особливо актуальну тепер. Чи не лишали ми своє майбутнє обіч шляху, як лишила Катерина малого сина?..

За драматичністю образ Катерини у Шевченка можна порівняти хіба з Мариною з однойменної поеми, яка починається напрочуд поетичним образом:

Неначе цвяшок, в серце вбитий,

Оцю Марину я ношу.

Та тільки покритка Марина підпалює панський палац. І стара матір йде разом із нею, і гинуть обоє.

Якщо «Катерина» писалась у Петербурзі на межі 1838–1839 років, то «Марина» у засланні, на Косаралі, у вересні— грудні 1848 року. Позаду були подорожі в Україну, зокрема й на Волинь, як тодішнє поетове сьогодення — солдатчина і болючий спогад про рідну землю, попереду — слава, поетова заповідь і розбуджена ним Україна — Катерина, Марина, Доля.

Рядок

Що Тарас Шевченко геніальний поет, тепер не визнають хіба люті вороги українського слова й українського народу взагалі. Природа ж геніальності — що воно таке, як і в чому виявляється, чому цей, а не інший — споконвіків хвилювала людство. Геній, окрім всього, — завжди новатор, людина, котра дивиться на світ не так, як інші, навіть дуже талановиті люди. Несподівано, неочікувано. Твори геніїв завжди звучать так, мовби цей автор відкриває істину саме сьогодні, саме тобі, бачить те, чого не бачили інші, його ровесники, а тепер і ти — персонально.

На мій погляд, не треба й нікого переконувати, що Шевченко збудив націю, навіть створив її, хоч у його поезіях жодного разу не прочитаємо слів «українці» чи «український народ», що до нього в українській літературі так не писали.

Різницю між геніальним поетом і поетом просто гарним, талановитим можна проілюструвати на прикладі Шевченка і Пантелеймона Куліша. Точніше, історії однієї з ранніх поезій нашого національного генія — «До Основ’яненка», написаної 1839 року. А ще точніше — чотирьох рядків із неї. Отих, одних з найвідоміших Шевченкових:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Коли я вперше прочитав їх, подумав: «Як гарно, точно й образно сказано». А потім із здивуванням довідався, що в самого Шевченка спочатку, в першому виданні «Кобзаря», було інакше:

Наш завзятий Головатий

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Виявляється, то Куліш виправив «Наш завзятий Головатий» на «Наша дума, наша пісня». Признаюся, я тоді ще подумав: «Як добре, що Куліш так відредагував, хай навіть самого Шевченка. Бо хто такий Головатий? А думи, пісні українські справді житимуть завжди. І в них українська слава». Я тоді ще не знав, що мимоволі солідаризуюся зі словами Куліша, котрий аргументував своє редагування Шевченка тим, що, мовляв, Головатий «лицо не очень важное и малоизвестное народу и историкам».

Та щось мені муляло. Оскільки я особа допитливо-в’їдлива, то взявся шукати, що ж відомо про того Головатого, якого Шевченко чомусь вважав «славою України» і був переконаний, що він «не вмре, не загине», що в ньому «наша слава, слава України».

Так я довідався і про нарис Григорія Квітки-Основ’яненка «Головатий», у відповідь на який Тарас написав свого вірша, і про історію Чорноморського козацького війська, яке, власне, Головатий і створив. І тут мені захотілося, за прикладом Некрасова, який уперше прочитав Достоєвського, закричати: «Геній! Геній! Ось що таке геній!» Бо…

Антін Головатий був ще молодим козаком, писарем, коли за наказом Катерини

1 ... 45 46 47 ... 88
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місяць, обмитий дощем», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місяць, обмитий дощем"