Читати книгу - "Куджо"

Зморшки були дрібні. Вони загиналися вгору, як, за словами їхньої матері, і мали загинатися хороші зморшки. На ній була в міру дорога темно-синя сукня. Підвіска на її шиї або була дуже якісною біжутерією, або в ній був крихітний смарагд.

А тоді настала мить. Певний проміжок часу, протягом якого Чаріті відчувала, як її серце сповнюється радістю, такою палкою й абсолютною, і вона знала, що ніколи по-справжньому не гризтиметься сумнівами, чи поїздка варта ціни, яку вона заплатила. Зараз вона вільна, її син вільний. Тут її сестра, а ці діти — її племінники, і не на фото, а наживо.

Двоє жінок, сміючись і плачучи, спочатку нерішуче, а потім швидко зробили крок назустріч одна одній. Вони обнялися. Бретт стояв на місці. Дівчинка, мабуть, злякавшись, підбігла до мами і міцно вчепилася в край її сукні, можливо, для того щоб мати разом із цією незнайомою пані не відлетіла геть.

Хлопчик спочатку роздивлявся Бретта, потім підійшов ближче. На ньому були джинси «Tuffskin» і футболка з написом: «ЗАРАЗ БУДУТЬ ПРОБЛЕМИ».

— Ти — мій кузен Бретт, — промовив хлопчик.

— Ага.

— А мене звуть Джим, як і тата.

— Ага.

— Ти з Мейну, — сказав Джим. За його спиною Голлі і Чаріті квапливо розмовляли, перебиваючи одна одну і сміючись із того, як поспішають розповісти все просто тут, на брудній станції на південь від Мілфорда і на північ від Бриджпорта.

— Ага, з Мейну, — відповів Бретт.

— Тобі десять років.

— Так.

— А мені п’ять.

— Он як?

— Так. Але я можу тебе набити. Бум!

Він ударив Бретта в живіт, аж той зігнувся. З грудей вирвалося гучне, здивоване «у-уф!» Обидві жінки затамували подих.

— Джиммі! — з якимсь покірливим жахом закричала Голлі.

Бретт повільно випростався і побачив, що мати дивиться на нього: обличчя застигло в очікуванні.

— Так. Ти можеш набити мене, коли захочеш, — сказав він і всміхнувся.

Це було правильно. З обличчя матері він зрозумів, що це було правильно. І був задоволений.

О пів на четверту Донна вирішила залишити Теда з нянькою, а сама спробувати дістатися до Кембера. Вона намагалася додзвонитися ще раз, але й далі ніхто не відповідав. Вона зміркувала, що коли Джо Кембера зараз немає в гаражі, то він скоро повернеться, може, навіть до того часу, коли вона туди дістанеться… за умови, звісно, що взагалі дістанеться. Минулого тижня Вік сказав їй, що Кембер, напевне, зможе позичити їй якесь старе розвалисько, якщо виявиться, що ремонт затягнеться аж до наступного дня. Це справді було вирішальним. Проте Донна вважала, що брати з собою Теда неправильно. Якщо «пінто» зламається на тій сільській дорозі і їй доведеться голосувати, що ж, нехай. Але Тедові там бути не слід.

Однак Тед мав інші плани.

Невдовзі після розмови з татом Тед піднявся у свою кімнату і приліг на ліжку зі стосиком «Маленьких золотих книжечок». Через п’ятнадцять хвилин він задрімав, і йому наснився сон: сон був ніби звичайнісіньким, та в ньому таїлася якась дивна, майже застрашлива сила. Йому снився великий хлопець, що підкидав і намагався відбити заклеєний липкою стрічкою бейсбольний м’яч. Він схибив вдруге, втретє, вчетверте. Розмахнувшись уп’яте, він влучив по м’ячу… і від битки, що також була заклеєна стрічкою, відпала ручка. Якусь мить хлопець тримав у руках ручку, з якої теліпалася чорна стрічка, потім нагнувся по решту. Подивився якусь мить, з огидою похитав головою і зажбурнув її у високу траву пообіч доріжки. Він обернувся, і несподівано шокований Тед зі страхом, наполовину змішаним із захопленням, побачив, що то він сам, тільки років десяти-одинадцяти. Так, то був Тед. Він був у цьому впевнений.

Тоді хлопець зник, і все посіріло. У цій сірості було чути тільки два звуки: скрипіння ланцюгів гойдалки і далеке крякання качок. Разом із сірістю й цими звуками раптом накотило моторошне відчуття, що йому бракує повітря і він задихається. А з туману вийшов чоловік… у блискучому чорному плащі, з жезлом у руці. Він вишкірився, очі — блискучі срібні монети. Підняв руку, вказуючи на Теда, і той із жахом побачив, що то зовсім не рука: то кістки. І обличчя під блискучим прогумованим каптуром плаща — зовсім не обличчя. То череп. То…

Тремтячи, він прокинувся, з нього рікою лив піт, і майже пекельна температура в кімнаті була винна в цьому лише частково. Різко хапаючи повітря, він сів, спершись на лікті.

Рип.

Двері шафи відчинялись. І коли вони відчинились, він побачив там дещо, тільки на мить, а потім щодуху полетів до дверей у коридор. Він бачив це всього секунду, але цього вистачило, щоб зрозуміти, що це був не чоловік у блискучому чорному плащі, не Френк Додд, що вбивав жінок. Не він. Хтось інший. Хтось із очима червоними, як кривавий захід сонця.

Але про подібні речі він не міг розповісти матері. Тож зосередився на няньці Деббі.

Він не хотів залишатися з Деббі, Деббі погано до нього ставиться, завжди гучно вмикає магнітофон, і таке інше, і таке інше. Побачивши, що на маму це не дуже діє, Тед лиховісно проголосив, що Деббі може його застрелити. Коли Донна схибила і, не стримавшись, розреготалась, уявивши, як п’ятнадцятирічна короткозора Деббі Ґерінджер збирається в когось стріляти, Тед залився невтішними слізьми й кинувся до вітальні. Треба було сказати їй, що Деббі Ґерінджер може виявитися недостатньо сильною, щоб утримати чудовисько в шафі, що, коли настануть сутінки, а мами не буде вдома, воно може звідти вийти. Може, це буде чоловік у чорному плащі, а може, ця тварюка.

Донна пішла слідом, шкодуючи про свій сміх, дивуючись, як же можна бути такою безсердечною. Батько малого поїхав, і це його неабияк засмутило. Він не хотів втрачати контакт із мамою навіть на годину. А ще…

«А можливо, він відчуває дещо з того, що відбувається між мною і Віком? Може, навіть чув щось?..»

Ні, вона в це не вірила. Не могла повірити. Це просто через зміну звичного стану речей.

Двері вітальні були замкнені. Вона простягнула руку до клямки, але передумала й легенько постукала. Відповіді не було. Вона постукала, а коли Тед знову не відгукнувся, тихенько увійшла. Тед долілиць лежав на канапі, міцно затуливши голову диванною подушкою. Таку поведінку Тед приберігав тільки для справді серйозних випадків.

— Теде?

Відповіді не було.

— Вибач, що я засміялася.

З-під м’якої сіро-синьої