Читати книгу - "Куджо"

Вона чула у своєму голосі тривогу і знала, що він теж повинен її відчувати: навіть Тед, що влігся в коридорі на підлозі з розмальовкою, підвів голову. Очі блищали, на крихітному чолі пролягла тоненька напружена зморшка.

— Так, — відгукнувся Вік. — Я хотів сказати, що вирішив подзвонити, поки вони там вовтузяться. Пізніше в мене, напевно, не буде змоги. Як там Тед?

— З Тедом усе чудово.

Донна всміхнулась і підморгнула Тедові. Той усміхнувся у відповідь, зморшка на чолі розгладилась, і він знову взявся за розмальовку. «У Віка втомлений голос, і краще не виливати на нього все це лайно з машиною», — подумала Донна і спіймала себе на тому, що робить зовсім протилежне й розказує йому геть усе.

Вона відчула, як у її голос закрадаються знайомі плаксиві нотки жалю до себе, і спробувала їх побороти. Боже, навіщо вона взагалі це йому розповідає? Його голос звучав, ніби Вік от-от зламається, а вона торочить про карбюратор і розлитий кетчуп.

— Схоже, це дійсно голка, — сказав Вік. Голос тепер звучав трішечки краще. Трішечки менш прибитий. Мабуть, тому, що порівняно з усім тим, з чим їм довелося зіткнутися, ця проблема здавалася просто дрібницею. — Джо Кембер не може сьогодні на неї глянути?

— Я дзвонила, але його не було вдома.

— Мабуть, він таки вдома, — заперечив Вік. — У гаражі телефону немає. Зазвичай йому все переказують дружина або син. Певно, вони кудись поїхали.

— Він міг кудись поїхати.

— Міг, але я дуже в цьому сумніваюся, крихітко, — сказав Вік. — Якщо якісь люди й здатні пускати корені, то Джо Кембер — один з них.

— Гадаєш, я маю ризикнути і поїхати до нього? — з сумнівом спитала Донна. Вона думала про безлюдні милі по 117-й і Кленовій, і це ще перш ніж виберешся на дорогу, що веде до Джо Кембера. Вона так далеко, що навіть не має назви. І якщо на такому ось пустельному відтинку голка вирішить заїсти остаточно, мороки не оберешся.

— Ні, гадаю, краще не треба, — відповів Вік. — Швидше за все, він удома… Тільки не тоді, коли справді тобі потрібний. У якому з цих випадків його не виявиться на місці? Ситуація — патова.

Його голос був пригніченим.

— Що тоді мені робити?

— Зателефонуй дилеру «Форда» і скажи, що тобі потрібен буксир.

— Але…

— Ти мусиш. Якщо зберешся їхати за двадцять дві милі до Саус-Періса, авто точно застрягне. А якщо поясниш ситуацію заздалегідь, вони, можливо, дадуть тобі запасну машину. Якщо ні, доведеться брати напрокат.

— Напрокат? Віку, це ж дуже дорого?

— Дорого, — підтвердив Вік.

Донна знову подумала, що неправильно було все це на нього звалювати. Він, мабуть, думає, що вона ні на що не здатна. Хіба що трахатися з тутешнім реставратором меблів. Це в неї виходило бездоганно. Очі знову запекло від гарячих солоних сліз: почасти від злості, почасти від жалю до себе.

— Я про це подбаю, — сказала вона, відчайдушно силкуючись зберегти нормальний, легкий тон. Вона сперлася ліктем на стіну й затулила очі долонею. Не хвилюватися.

— Добре, я… Ох, прийшов Роджер. Він по шию в пилюці, але записи знайшлися. Дай ще на секунду Теда.

На язику крутилися розпачливі запитання. Все гаразд? Чи вірить він, що все може бути гаразд? Чи можуть вони пройти через це і почати все спочатку? Надто пізно. Немає часу. Вона змарнувала час на балачки про автомобіль. От дурепа, недоумкувата шльондра.

— Аякже, — сказала вона, — він попрощається за нас обох. І… Віку?

— Що?

Голос звучав нетерпляче, він квапився.

— Я кохаю тебе, — промовила вона і, перш ніж він устиг відповісти, додала: — Даю тобі Теда.

Вона швидко передала слухавку Тедові, мало не луснувши його по голові, і рушила через будинок до парадного ґанку, По дорозі наштовхнулася на ослінчик і перекинула його догори дном, дивлячись на все довкола крізь призму сліз.

Вона стояла на терасі, обхопивши лікті долонями, дивилася на дорогу № 117 і силкувалась опанувати себе. Опанувати себе? До дідька те опановування! Хіба не дивно, наскільки сильно може страждати людина, в якої фізично все в порядку?

Ззаду долинало тихе бурмотіння Теда, який розповідав, що вони обідали в «Маріо», що мама замовила свою улюблену «товсту» піцу і що з «пінто» було все нормально, доки вони не приїхали майже під самий дім. Тоді він сказав Віку, що любить його. Потім акуратно поклав слухавку. Контакт обірвано.

Опанувати себе.

Нарешті Донна подумала, що частково їй це вдалося. Вона повернулася в кухню і заходилася розкладати покупки.

Того ж дня, о чверть на четверту, Чаріті Кембер зійшла з автобуса «Ґрейхаунд». Бретт не відставав ні на крок. Вона судомно вчепилась у ремінець сумочки. Зненацька Чаріті охопив ірраціональний страх не впізнати Голлі. Обличчя сестри, що довгі роки зберігалося в пам’яті, як фотографія, — молодша сестра, яка щасливо вийшла заміж — раптом таємничим чином зникло, залишивши по собі лише туманну пляму.

— Ти її бачиш? — запитав Бретт, щойно вони опинилися на платформі. Він оглядав стретфордську автостанцію з допитливістю. І більше нічого. Страху на його обличчі точно не було.

— Зачекай, дай роздивитися, — різко відповіла Чаріті. — Може, вона в кав’ярні або…

— Чаріті?

Вона обернулась і побачила Голлі. Образ із її уяви стрімко повернувся на місце, але цього разу на нього наклалися чіткі риси обличчя реальної жінки, яка стояла під плакатом «Прибульців з космосу». Першою думкою Чаріті було: «Голлі носить окуляри? Як кумедно!» Другим впало у вічі й шокувало те, що в сестри з’явилися зморшки: небагато, але сумнівів щодо їх справжності не виникало. Третя її думка навіть не була думкою взагалі.

То був образ, такий же чіткий, реальний і щемливий, як стара коричнева світлина: Голлі, що в самих трусиках стрибає в ставок старого Зельцера, комічно затиснувши собі ніздрі великим і вказівним пальцями лівої руки, з двома високими хвостиками, що стирчать у небо. «Тоді ніяких окулярів не було», — подумала Чаріті і, стискаючи серце, на неї накотив біль.

По обидва боки від Голлі, боязко дивлячись на неї і Бретта, стояли хлопчик років п’яти і дівчинка приблизно двох з половиною. Випираючі штанці дівчинки свідчили про те, що під ними підгузник. Збоку стояв її візок.

— Привіт, Голлі, — промовила