Читати книгу - "Твердиня"

— То не карта, радше схема, впораємось і без неї, — заспокоїв друзів Левко. — Крім того, у нас є GPS-навігатор. — Він узяв до рук сіро-чорний пристрій. — Ми легко визначимо своє місцезнаходження, ми ж знаємо, де лежать озера, і…

Навігатор тихо «нявкнув», сповістивши про критично низький рівень супутникового сигналу, екран потьмянішав, а карта стала неактивною.

— Чува-а-ак… — розвів руками росіянин.

Доля знущалася з них.

— Чорт. — Левко сконфужено потрусив масивний «Garmin GPSmap», наче від того сигнал міг посилитись.

Незважаючи на те що вони перебували за двісті кілометрів від найближчих гір, щось блокувало сигнали з супутника. Крутий «Garmin GPSmap 78s» перетворився на просто коробку, начинену електронікою.

XL

Друзі розташувалися півколом обабіч пригаслого багаття й радились.

— Нам не потрібна карта, — доводив Левко.

— Ми не можемо рухатися без навігатора, — перечив Ґрем.

— До біса навігатор, лишилось кілька кілометрів! Сьомо, скажи йому, — гарячкував українець, кидаючи багатозначні погляди на росіянина (я попереджав, що так буде, не слід було брати з собою гомосексуалістів!).

— Зате яких кілометрів… — хитав головою Ян, косячись у бік джунглів.

Левко цокав язиком і зітхав з виглядом людини, яка втомилася сперечатися з розумово відсталими.

Сьома мовчав, по черзі повертаючи голову на того, хто брав (чи то пак перехоплював) слово.

— Ти впевнений, що ми дійдемо до Аппер-Вінкер-Лейк без допомоги «Garmin’а»? — Сатомі зазирнула в очі Левку.

— Абсолютно. — Хлопець стукнув кулаком по нозі. — Бляха, ви наче в похід ніколи не ходили. Достатньо компаса.

— А що далі? Як ми вийдемо до нижнього озера? Як знайдемо кам’яну дорогу? — не заспокоювався американець.

— Забудьте про карту. Озера є, вони там. — Левко витягнув руку на південь. — Ми це знаємо, ми бачили їх у «Google Earth», і, щоб дістатись туди, нам не потрібен GPS-навігатор. Не шукайте проблем там, де їх немає. Скільки разів за минулі три дні ви зазирали в карту? — Хлопець обвів поглядом товаришів, вони помовкували. — Отож бо й воно. Бо то не карта, а ілюстрація до інструкцій, як дійти до Паїтіті.

— Але ж навігатор… Ми можемо прошляпити озеро і не дізнаємось про це.

Українець скорчив презирливу міну.

— Half empty bottle man[91]. — Це він про Ґрема. — Навігатор запрацює, я впевнений. Гадаю, проблема зі зв’язком тимчасова. — «Garmin GPSmap 78s» лежав перед українцем, на екрані перманентно блимав напис «CONNECTING TO A SATELLITE…», проте з’єднання не встановлювалось. — Навіть якщо сьогодні-завтра зв’язок не відновиться, до Лоуер-Вінкер-Лейк якихось п’ять кілометрів!.. О, боги, не кажіть мені, що ми пролетіли пів-планети, щоб відступити за крок від мети.

«Ну, не за крок, — подумав росіянин, — але…» Він не поділяв Левкового ентузіазму. Магнітний компас — ненадійна штука, і в таких нетрищах вони можуть почати намотувати кола навіть на десяти квадратних кілометрах простору. Враховуючи, що ні в кого з них немає засобів зв’язку з цивілізацією, такий розвиток подій, м’яко кажучи, небажаний. Водночас Сьома не хотів згущувати фарби.

— Не сваріться, — втрутився він. — Не встигли відійти від Ріо-де-лас-П’єдрас, а вже кидаємось один на одного. Давайте так: вирушаємо на південь, щоб якнайшвидше досягти Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк. Біля нижнього озера шукаємо початок кам’яного шляху, який описував Ґуннар. Якщо не знаходимо тракту і GPS-навігатор не вмикається, ми повертаємося. Згода?

— Так, — сказав Левко.

— О’кей, — знизала плечима японка.

— Добре, — після паузи погодився Ян Фідлер.

— Пообіцяй, що дамо задній хід, якщо біля Лоуер-Вінкер-Лейк «Garmin» не ловитиме сигнал, — прискіпався Ґрем.

— Обіцяю, — стримано всміхнувся Семен.

— Тоді я в ділі.

XLI

31 липня 2012 року, 10:00 (UTC – 5) Мадре-де-Діос

Небо затягувала однорідна попеляста імла, протискаючи сонячні промені у вигляді розсіяного світла, але не пускаючи у верхні шари атмосфери парникове тепло. Мандрівники в буквальному сенсі стікали потом. Якщо на шию чи на тулуб під пахвами всідався москіт, бідолаха ризикував втопитися.

Друзі поскидали наплічники на землю; ніхто не подивився, що під ногами чвакає. Ян, Ґрем, Сьома і Сатомі розстелили каремат і безсило повсідалися на нього. Перехід тривав лише дві години, але вони вимучились гірше від рабів на будівництві єгипетських пірамід.

І тільки Левко стояв на ногах, наприндивши губи і переможно позираючи поперед себе. Перед хлопцем, витягнувшись із північного сходу на південний захід, розкинулось овальне озеро — Аппер-Вінкер-Лейк. Вони добрели до нього без проблем (якщо не брати до уваги м’язів, що починали тремтіти від однієї думки про рух — ще до того, як мозок слав команду на скорочення).

— Бачите? — Хлопець переможно зиркнув на товаришів. — Простіше простого.

— Ага, — прохрипів Ян, відпиваючи води з пляшки. Від задушливої спеки його шкіра зблідла, а очі, навпаки, стали червоними.

Озеро простягалося метрів на чотириста і, судячи з кольору води, було неглибоким. Низькі береги вкривала трава, де-не-де розбавлена невисокими деревами. Високі з якихось причин біля води не росли. Можливо, воду перенасичували солі й мінерали, що їх відлякували.

Українець став спиною до приятелів, затуливши собою «Garmin», і ввімкнув пристрій.

CONNECTING TO A SATELLITE… Усе працювало, але зв’язку не було.

— Пропоную на честь нашої маленької перемоги, — вперши руки в боки, Левко ступив до змучених тіл, що сиділи плече до плеча на карематі, — відкрити коробку печеньок, яку ми тягли аж від Ліми, і відсвяткувати.

— Є-є-є-є-є! — заплескала в долоні Сатомі.

Ґрем і Сьома теж не протестували. Харчі були рівномірно розподілені між хлопцями, і Ґрем, який пам’ятав, що впаковував коробку з шоколадним печивом, придбаним в аеропорту Ліми під час пересадки, потягнувся до свого рюкзака. Через хвилину, переривши половину наплічника, мулат підняв сконфужений писок:

— Його нема…

— Де воно? Хтось украв? — щиро здивувалась японка (Левко пересіпнувся).

Ян зітхнув і сказав:

— Не бийте, це я його з’їв.

— Бадді, ти зжер усе печиво? Нахабна слов’янська морда! Коли?

— Вчора вночі. Я думав, у нас є ще. Я ж не знав, що це остання коробка.

— Безсовісний, — надула губки дівчина.

— Пробачте, я їсти хотів…

— Їсти хотів? — розійшовся американець. — Чого ж ти вівсянку не гриз? Чого поліз по бісквіти, скотино? Я ніс їх на горбу від самого Мальдонадо!

— Янкі, не