Читати книгу - "Твердиня"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти уявляєш, чого варта одна печенюшка в такій дупі, де ми зараз?
— Ну чого ти хочеш від мене? Хочеш, після повернення куплю тобі квиток на Бібера?
Сатомі розреготалась.
— Пішов ти! — Ґрем почервонів. — Пішов до свинячої матері!
Левко махнув рукою і потюпав до замуленого берега озера. Продершись крізь високу (до пояса) траву, присів навпочіпки і зачерпнув воду рукою. Вода була тепла й масна, по ній шмигали якісь комахи. Від озера тхнуло прілою цвіллю.
Незабаром до українця приєднався Семен. За їхніми спинами Ґрем і Сатомі шпетили Яна за безпардонне нищення колективних запасів.
— Про що думаєш? — спитав Сьома.
Левко дивився на південний берег озера.
— Через півгодини рушаємо. Маємо завидна дійти до Лоуер-Вінкер-Лейк… А ти?
Росіянин смикнув плечима:
— Та ні про що…
Насправді він думав, що печиво — це тільки початок.
XLII
На той час, коли вони приплелись до Лоуер-Вінкер-Лейк, усі п’ятеро пересувались, як поламані роботи або як люди, яким років десять тому потрощили кості і всі кістки зрослись неправильно.
Нижнє озеро також витягувалось на чотириста метрів, але здавалося більшим за верхнє, бо було круглішим. На південному заході за озером відкривалась вільна від нетрищ галявина, в усіх інших місцях тропічний ліс підступав майже до берега.
Було ще рано, до сутінків лишалося три з половиною години, але Левко не ризикнув пропонувати друзям іти далі, справедливо побоюючись, що його заб’ють до втрати пульсу. Нічого не вигадуючи, просто в тому місці, де вийшли до нижнього озера, мандрівники стали облаштовувати табір. Сатомі розклала свою лялечку «Unna», Ґрем і Ян напнули «Quechua», а Сьома з Левком порались над речами, збагнувши, що доведеться викинути половину з того, що несуть, інакше вони не дійдуть до Паїтіті.
Левко перевірив GPS-навігатор (зв’язку, як і раніше, не було) і, незважаючи на втому, мовив до Семена:
— Я хочу її пошукати.
Росіянин збагнув, що йдеться про кам’яну дорогу.
— Ризикнеш піти сам?
— Не переймайся. Я нікого не прошу йти за мною. Просто відчуваю, що вона поряд.
Семена цілковито вимучила, просто знищила кількагодинна рубка крізь сельву, йому було байдуже.
— Роби, що хочеш, Лео, — махнув він рукою.
— О’кей. До вечері повернуся.
Захопивши пляшку води і мачете, українець став на ноги. М’язи гуділи, наче високовольтні лінії, але запалу в крові було більше, і він рішуче подався в напрямку джунглів.
— Ти куди? — змученим голосом окликнула Сатомі.
Хлопець розвернувся і дещо придумав.
— Можна взяти фотоапарат?
Дівчина здивувалась, але відповіла ствердно:
— Бери.
І простягнула маленький рюкзак з «Nikon’ом».
XLIII
31 липня 2012 року, 18:05 (UTC – 5) Мадре-де-Діос
Левко вповзав у табір навкарачки. Він уперше в житті осягнув, що фраза «валитися з ніг від утоми» може бути не метафоричною. Перед табором хлопець намагався встати і йти — хай не як людина, хоча б як пітекантроп, — але сила тяжіння згинала і ставила його рачки. Хлопець приповз до вогнища на колінах.
Ян і Сьома кинулись до Левка, допомогли стати на ноги і підтягнули до наметів. Ґрем нашвидкуруч спорудив ложе зі спальників, куди вклали хлопця.
Насамперед він присмоктався до пляшки з водою, випивши за раз майже півлітра.
— Пригальмуй, — сказав Сьома, — у нас закінчується вода, а озерну, дивлячись на те, що в ній бовтається, ми не питимемо.
По тому Левко змолов тарілку каші, закушуючи її смужками бекону. Коли він наївся, американець сів поруч, поклавши хлопцю на коліна GPS-навігатор.
— Зв’язку нема, — сказав і затих, спостерігаючи за реакцією українця.
Левко мовчав, віддихуючись після трапези. Хвилини через дві він підтягнув до себе фотокамеру, ввімкнув її в режимі перегляду фотографій і хрипко промовив:
— Як вам таке, чуваки?
Його очі шалено ятрилися.
На картці пам’яті було лише два знімки — того самого місця — один зі спалахом, другий без. Під аркою, утвореною переплетінням буро-зелених крон, розгортався широкий кам’яний тракт, сформований з чорних брил неправильної форми. Він був нерівним, більш нерівним, ніж автентична довоєнна бруківка в Україні, та все ж — то була дорога, жодного сумніву. Акуратна мозаїка каменів тягнулась удалину й завертала, зникаючи в джунглях. Хай якою густою була рослинність довкола, дорога була збудована так добротно, що не заросла протягом віків. Дерева, кущі і трава випирали з боків, немов придавлені каменями, тягнулись угору і змикались на висоті півтора-два метри над кладкою, формуючи подобу тунелю.
— Неймовірно… — прикривши рот долонею, прошепотіла Сатомі.
— Вона існує, — прохрипів Левко, очі палали, як дві жарини. — Ґуннар не брехав.
Сьома, який за ті дві години, поки Левко тинявся, шукаючи початок мощеного тракту, непогано відпочив, висунув пропозицію перенести табір до початку кам’яниці, на що Левко відповів заразливим хропінням. На той час споночіло, і ніхто не виявив особливого бажання перетягувати намети й спорядження вглиб лісу.
А дарма. Оскільки місце для табору вони вибрали паскудне.
Гірше просто не буває.
XLIV
1 серпня 2012 року, 00:19 (UTC – 5) Мадре-де-Діос
Левку сниться, що він крокує галереєю в надрах велетенських руїн. Ліворуч і праворуч тягнуться ряди пощерблених часом гранітних колон. Зі стелі звисають ліани і рваний мох. По долівці в’ються химерні візерунки. Він намагається знайти вихід із галереї, щоб окинути оком, осягнути, як виглядає споруда (піраміда?.. фортеця?.. укріплений храм?..), але бачить лише ходи, що розбігаються в різні боки.
Невдовзі хлопець потрапляє в кімнату з вогнем. Він довго дивиться на язики полум’я і думає, що вони дивні (якийсь час не розуміючи чому), а потім усвідомлює, що витріщається на вогонь, але не чує запаху диму. Левко заворожений. Вогненні щупальці повзуть кімнатою, підбираючись до хлопця, і він розуміє, що серед руїн починається справжня пожежа…
І ось вогонь дістає його. Левко витягує руку (безглуздий жест), щоб захиститися, і відчуває, як дивний вогонь без диму і запаху обпалює спочатку пальці, потім долоню і врешті передпліччя.
Жар наростає. Левко хоче втекти, але не може зрушити з місця.
Він чує крики.
«Пожежа! Горить! Усе палає!»
Повертає голову і бачить Сатомі. З японкою на перший погляд усе добре, але крики повторюються, і Левко усвідомлює, що вони вилітають із рота дівчини.
«Рятуйте! Я горю!»
На його очах по тілу Сатомі розповзається полум’я, що раніше лишалось невидимим, так, наче своїми вигуками дівчина матеріалізувала вогонь.
«Вогонь! Я ГОРЮ!
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твердиня», після закриття браузера.