Читати книгу - "Твердиня"

Між тим жар, що охоплює руку, стає нестерпним. Левко відвертається від укритої вогнем Сатомі й озирає кімнату (в першу секунду не помічаючи заграви, та згодом вогонь з’являється). За мить він сам кричить від болю (шкіра пузириться, лопається…) і…

…прокидається.

— Пожежа! Я горю!

Хлопець заснув під відкритим небом, його так і лишили, накривши згори чиїмось спальником, замість перетягнути в намет. Левко повернув голову на голос, але не побачив нічого, крім нафтової пітьми. Зір не було, небо затягували розкатані в один великий млинець хмари.

— Я вся палаю! Допоможіть мені!

Кричала японка.

— Сатомі? — окликнув Левко, гадаючи, чи це не продовження сну.

— Лео, допоможи!

— Що з тобою?

Українець скочив на задерев’янілі ноги і вмить зрозумів, що не зарадить Сатомі, адже сам горить. Права рука, якою він уві сні закривався від вогню, палала.

— А-а-ар-р, чорт! — заричав він, струшуючи передпліччям, і тільки тоді збагнув, що не бачить полум’я. Левко відчував, як вогонь обпалює шкіру, пробираючись углиб руки, як здуваються пухирці по всій довжині від кисті до ліктя, але самого вогню не бачив. Рука була темною, як і все довкола. — Що за…

— ЛЕО!!!

Галас розбудив Сьому. Левко почув, як роз’їжджається блискавка на вході до намету, після чого зсередини висковзнув промінь світла. Семен присвічував собі ліхтарем.

— Чого кричите? Що сталося, Сатомі?

— Мої ноги! Я вся горю!!!

Росіянин освітив голі ноги японки, на яких не було ані жаринки.

— Я не розумію…

— Сьома, вона говорить правду. Я відчуваю те ж саме, у мене «палає» передпліччя.

Семен перекинув промінь на Левка, і українець жахнувся. Рука виглядала так, наче її обпалили вогнеметом: м’язи роздулися, шкіра почервоніла і вкрилася пухирями.

— Чувак, що ЦЕ?

Сьома підійшов ближче й одночасно з Левком помітив комах. По передпліччю повзали бурі п’ятиміліметрові істоти з товстими задніми частинами. Росіянин опустив промінь під ноги, освітивши видовище, від якого волосся стало сторчака. Земля пульсувала від крихітних тілець — весь табір заполонили кусючі комахи.

— МУРАХИ! — мов ошпарений заволав Семен, впізнавши нападників.

— Що?

— Вогненні мурахи! Ґреме, Яне, вставайте! Fire ants[92]! ТІКАЄМО!

Зрозумівши, в чому проблема, Сатомі стала збивати мурах з ніг. Левко струсив комах з руки, але вони полізли на литки.

— Ці падлюки геть скусали мене.

— Вони не кусають, а жалять, Лео! До озера, мерщій!

— А як же табір? — вирячився Левко.

— Якщо ми лягли ночувати на шляху колонії, то НЕМА ВЖЕ НІЯКОГО ТАБОРУ!

Ян і Ґрем, вскочивши у самісіньку гущу мурашиного війська, мигцем зорієнтувалися, що й до чого, і за мить четверо хлопців і дівчина мчали берегом до Лоуер-Вінкер-Лейк.

Забігши у теплу воду, вони поприсідали, лишивши на поверхні лише очі й носи. Отак і сиділи в цілковитій темряві.

— Довго вони будуть безчинствувати? — спитав Лео.

— Не знаю, — булькнув Сьома.

— Народ, а крокодилів тут немає? — полився крізь пітьму стурбований голос Ґрема.

— Які крокодили в такій ковбані? Ти б іще про акул спитав, — прогудів Левко, але, подумавши, для певності уточнив у Семена: — Правда, Сьомо?

Сьома витримав багатозначну паузу (міркуючи, чи не заверещати і не почати бовтатись, вдаючи, що за ногу вхопив кайман), але вигадав дещо краще.

— Ясне діло, що каймани тут не водяться. Вони не живуть у закритих водоймищах, та й їжі в озері небагацько для підтримання хоч якоїсь популяції… — Знову пауза. — Зате тут є сомик кандиру. — І замовк.

Минуло півхвилини, Ґрем заворушився:

— Семе… чувак… а що таке «сомик кандиру»?

— Рибка.

— Рибка?

— Ага. Маленька така рибка, не більше від двох сантиметрів у довжину…

З боку Ґрема надійшло полегшене зітхання. Двохсантиметрова риба — це не страшно. Сьома правив далі:

— …яка на запах аміаку з сечі забирається в сечовий міхур…

— Куди???

— …в пісюн, Ґреме, і присмоктується до його стінки. Через день сомик клеїть ласти, благополучно забувши відсмоктатися, і починає гнити. Діло закінчується операцією, яка…

— Та пішли ви всі в сраку! — заверещав Ґрем, вискакуючи з води. — Ви вже дістали з вашими нетрищами, кайманами, мурахами і сомиками-розтуди-їх-маму-смоктунцями.

Ян, Сьома і Левко від душі розреготалися.

XLV

Наслідки нічного набігу були приголомшливими.

Уранці нового дня четверо хлопців і дівчина, мокрі, голодні й невиспані, тинялись по спустошеному табору, не вірячи власним очам. Табір виглядав так, наче його всю ніч дерли на шматки хворі на сказ собаки. Намети здулись, опавши на землю рваними ганчірками. Два новенькі спальники з «IKEA» (ті, якими кутався Левко) перетворились на лахміття, подібне до решток повітряних кульок, що луснули від надмірного тиску. Вогняні монстри погризли три з чотирьох карематів, і тепер поверхня, яка ще вчора була гладенькою, нагадувала макет марсіанського рельєфу. Всі харчі (рівно як і все, що пахло харчами), не запаковані в металеві банки чи герметичні упаковки, мурахи з’їли або забрали з собою. Зрозуміло, добираючись до їжі, вони розгризли наплічники. Дивом уціліли рюкзаки Левка, Яна і сумка з речами Сатомі. Наплічник Сьоми також виглядав непошкодженим, але щойно росіянин узяв його за лямки, дно прорвалось і все, що було всередині, висипалось на землю.

Ноги Сатомі розпухли і страшенно свербіли. Праве передпліччя Левка роздулось і стало схожим на перекачану руку армреслера.

— Жесть, — прокоментував Левко, дивлячись на купу Семенових речей.

— Ага, — підтакнув Ян, перебираючи продукти. — У нас більше немає м’яса. Взагалі.

— І сухофруктів теж, — додав Сьома, ногою розгорнувши вміст знищеного рюкзака.

— Зате вівсянка на місці, — продовжував інвентаризацію чех.

— Хоч щось…

— Хотіли зменшити вагу наплічників? — насміхався мулат. — Ось вам, будь ласка.

— А де моя «Unna»? — Сатомі сконфужено водила очима по місцю стоянки.

Левко пройшовся поглядом по табору. Яскраво-рожевий надлегкий одномісний тент компанії «Hilleberg» безслідно щез.

— Вони зжерли «Unna». — Дівчина шоковано кліпала. — Ви тільки вдумайтесь — ці потвори ум’яли намет за шістсот євро!

— І я впевнений, навіть не подавились, — гигикнув Левко.

— Не смішно! — огризнулась японка.

— Добре, хоч печиво їм не дісталось, — косячись на Яна Фідлера, зіронізував Ґрем.

— Де я тепер спатиму?

— Візьмеш наш. — Українець спаковував свою «китсяку» за двісті сорок дві гривні. На наметі не було навіть дірочки: чи то через