Читати книгу - "Історія Лізі"

Вона киває головою, усміхнувшись йому у відповідь. Він їй цього не розповідав — принаймні в безпосередній розмові, — але вона чула, як він говорив про це на своїх читаннях або на лекціях, які вона відвідувала у відповідь на його сповнені ентузіазму запрошення, сидячи десь на задніх лавах аудиторії 101 Бордмена або Малої аудиторії 112. Коли він говорить про озеро, він завжди подається вперед, ніби сам хотів би занурити в нього руки, якби міг, або щось витягти з нього — можливо, риби-слова. Цей жест здається їй дуже милим, якимсь хлоп’ячим. Іноді він називає це озером міфів; іноді — озером слів. Він каже, що кожного разу, коли ви називаєте когось добрим серцем або поганим оком, ви п’єте з цього озера або ловите пуголовків біля його берега; що кожного разу, коли ви посилаєте свого сина на війну та небезпеку смерті, тому що ви любите свій прапор і навчили свого сина любити його, ви плаваєте в цьому озері… плаваєте на глибокому… де плавають також великі створіння з хижими зубами.

— Я приходжу до тебе, й ти бачиш мене цілим, — каже він. — Ти любиш мене по всьому екватору, а не тільки за якесь оповідання, що я написав. Коли твої двері зачиняються і світ опиняється зовні, ми з тобою залишаємося віч-на-віч.

— Ти набагато вищий за мене, Скоте.

— Ти знаєш, про що я кажу.

Мабуть, і справді вона знає. І вона цим надто схвильована й тому не може в мертвій темряві ночі зважитися на щось таке, про що потім жалкуватиме вранці.

— Ми поговоримо завтра, — каже Лізі. Вона бере тацю з його сигаретами й знову ставить її на підлогу. — Ти мене про це запитаєш, якщо захочеш.

— Звісно, захочу, — каже він із глибокою переконаністю.

— Побачимо. А зараз, нумо спати.

Він повертається на свій бік. Зараз він лежить майже випростаний, та коли прийде сон, він почне згинатися. Його коліна поповзуть догори, до його вузьких грудей та його лоба, за яким плавають усі ті дивовижні риби всіляких історій, і він притиснеться до стіни.

Я знаю його. Принаймні, починаю його знати.

На цю думку на неї накочується ще одна хвиля любові до нього, і їй доводиться міцно стулити губи, щоб із її рота не вихопилися небезпечні слова. Слова, які потім буде дуже важко повернути назад, якщо вони вилетять. Чи навіть неможливо. Вона влаштовується так, щоб притиснутися грудьми до його спини, а животом — до його голих сідниць. Трохи згодом за вікном починають сюрчати цвіркуни, а Плутон у черговий раз заходиться своїм нічним гавканням. Вона знову провалюється в сон.

— Лізі…

Його голос долинає ніби з якогось іншого світу.

— Чого тобі?

— Я знаю, тобі не до вподоби «Демони»…

— Умгу… — бурмоче вона, бо це все, до чого вона може дійти у своїх критичних оцінках у такому стані. Вона відпливає, відпливає, відпливає кудись на хвилях сну.

— І ти в цьому не самотня. Але моєму редакторові роман подобається. Він каже, видавці думають, що це роман жахів. Для мене це добре. Знаєш старе прислів’я? «Називай мене, як хочеш, але не забудь покликати на обід».

Вона відпливає. Його голос долинає із глибин довгого чорного коридору.

— Мені не потрібні ані Гарсон Форей, ані мій агент, аби сказати, що «Порожні демони» принесуть мені чимало хліба. Я вже розкрутив себе, Лізі. Я вийшов на свою дорогу, але я не хочу йти по ній сам-один. Я хочу, щоб ти пішла зі мною.

— Тихше, Скоте, спи вже…

Вона не знає, засне він чи не засне, але — о чудо, о дивовижне чудо! — Скот Лендон і справді замовкає.

21

Лізі Дебушер прокидається вранці в суботу в неможливо блаженний для себе час, о дев’ятій годині, й під запах смаженого бекону. Сонячне світло лежить на підлозі та на ліжку осяйною стрічкою. Вона виходить на кухню. Скот у трусах смажить бекон, і вона з жахом бачить, що він розмотав пов’язку, яку вона з такою ретельністю йому накладала. Коли вона намагається дорікнути йому за це, Скот їй просто відповідає, що в нього дуже засвербіла рука.

— Крім того, — каже він і простягає до неї руку (це так яскраво нагадує їй про вчорашній вечір, коли він вийшов до неї з темряви, що їй доводиться долати тремтіння), — на світлі дня це має не такий поганий вигляд, чи не так?

Вона бере його руку, згинає її, ніби хоче прочитати знаки на його долоні, й дивиться на неї, аж поки він забирає її назад, сказавши, що йому треба перевернути бекон, бо інакше він згорить. Вона не приголомшена, навіть не здивована; ці почуття, мабуть, притаманні лише темним ночам та зануреним у темінь кімнатам, а не сонячним суботнім ранкам, коли зі старенького радіоприймача «Філко», який стоїть на підвіконні, линуть звуки давньої пісні у стилі кантрі, слів якої вона ніколи не розуміла, але яка їй завжди подобалася. Вона не приголомшена, не здивована… але вона спантеличена. Мабуть, учора порізи здалися їй, до дідька, набагато страшнішими, аніж вони насправді були, — це все, що вона спроможна подумати. Мабуть, вона просто запанікувала. Бо ці рани, хоч їх і не назвеш легенькими порізами, далеко не такі тяжкі, як вона думала. Вони не просто затяглися, а й почали зарубцьовуватися. Якби вона вчора повезла його до пункту невідкладної допомоги в Дері Гоум, вони, мабуть, подумали б, що вона схибнулася.

Усі Лендони зцілюються швидко. Ми не могли інакше.

Тим часом Скот дістає виделкою підсмажений бекон зі сковорідки і викладає його на дві складені докупи паперові серветки. Можливо, він і справді добрий письменник, думає Лізі, але немає ніякого сумніву в тому, що він великий кухар у галузі смажених страв. Принаймні в тих випадках, коли він налаштовує себе на цю діяльність. Хоч йому потрібен новий спідній одяг; задня частина його трусів звисає досить кумедно, а резинка ледве їх утримує на животі. Вона неодмінно подбає про те, щоб він купив собі нові труси, коли надійде сподіваний чек із гонораром за роман, про який він згадував, хоча, звичайно ж, не його труси перебувають нині в центрі її думок; її розум напружено силкується порівняти те, що вона бачила учора вночі — ті глибокі й страхітливі на вигляд роззявлені зябра, колір яких змінювався від