Читати книгу - "Історія Лізі"

рожевого до темно-червоного кольору печінки, — і те, що він показав їй сьогодні вранці. Це різниця між звичайними порізами і глибокими ранами. І невже вона й справді вірить, що хтось може вилікувати це так швидко, якщо ми забудемо про біблійні історії? Невже вірить? Адже він поранив свою руку не віконним склом, а грубим зеленим склом оранжереї, і це нагадує їй про те, що вони мають якось залагодити цю справу, Скотові доведеться…

— Лізі…

Вона пробудилася зі своїх марень і виявила, що сидить за кухонним столом, нервово запихаючи край своєї теніски собі між стегна.

— Чого тобі?

— Одне яйце чи два?

Якусь мить вона міркує.

— Два, я думаю.

— Змішувати жовток і білок чи не змішувати?

— Не змішувати.

— Ми одружимося? — запитує він достоту тим самим тоном, розбиваючи обидва яйця своєю неушкодженою рукою і виплескуючи їх на сковорідку.

Вона легенько всміхається, не тому, що він запитав про це таким буденним, майже діловим тоном, а тому, що сформулював своє запитання в такий архаїчний спосіб і усвідомлює, що вона зовсім не здивована. Вона сподівалася цього, як-би-його-назвати, цього продовження; мабуть, обмірковувала його пропозицію з усіх боків десь у глибинах свого розуму навіть тоді, коли спала.

— А ти впевнений? — запитує вона.

— Абсолютно, — відповідає він. — А що ти скажеш мені, люба моя дитино?

— Твоя люба дитина думає, що це варто обміркувати.

От і добре, — каже він. — От і гаразд. — Потім пауза. — Дякую тобі.

Упродовж хвилини або двох ніхто з них не озивається. Старий потрісканий «Філко» на підвіконні передає музику, якої тато Дебушер ніколи не слухав. На сковорідці пострілюють яйця. Вона голодна. І вона щаслива.

— Восени, — каже вона.

Він киває головою й дістає тарілки.

— Гаразд. Жовтень?

— Можливо, це надто рано. Скажімо, десь на День Подяки.[18] Для тебе яйця ще залишилися?

— Залишилося одне, але одного мені якраз вистачить.

Вона каже:

— Я не вийду за тебе заміж, якщо ти не купиш собі нові труси.

Він не сміється.

— У такому разі я ставлю це першим пунктом своїх планів на майбутнє.

Він ставить перед нею тарілку. Бекон і яйця. Вона така голодна. Вона починає їсти, а він тим часом розбиває над сковорідкою останнє яйце.

— Ліза Лендон, — каже він. — Тобі подобається?

— Тут одне підтримує друге. Як ти називаєш той випадок, коли всі слова починаються одним звуком?

— Алітерація.

— Саме так. — Тепер і вона повторює: — Ліза Лендон.

Як і яйця, це їй смакує.

— Маленька Лізі Лендон, — каже він і підкидає своє яйце в повітря. Воно робить два оберти і падає в жир, натоплений із бекону, — плюсь!

— А ти, Скоте Лендон, обіцяєш мені не пручатися й не брикатися, мов кінь? — запитує вона.

— Не пручатимусь у хворобі й не брикатимусь у здоров'ї, — обіцяє він, і обоє починають реготати, як божевільні, під звуки радіо, що грає в сонячному світлі.

22

Зі Скотом вона завжди багато сміялася. А через тиждень порізи на його руці й навіть глибока рана між зап'ястком і ліктем добре загоїлися.

Навіть шрамів не залишилося.

23

Коли Лізі знову прокидається, вона більше не знає, у якому часі вона перебуває — тоді чи тепер. Але вже досить уранішнього світла просоталося до кімнати, тож вона може бачити холодні сині шпалери і морський пейзаж на стіні. Отже, це спальня Аменди, і все начебто правильно, але щось видається їй тут і неправильним; їй здається, що це сон про майбутнє, який вона бачить у вузенькому ліжку свого малого помешкання, ліжку, яке вона досі ділить зі Скотом більшість ночей, і так триватиме до їхнього одруження в листопаді.

Що її розбудило?

Аменда відвернулася від неї, і Лізі досі притискалася до неї, наче ложка, притулившись грудьми до Амендиної спини, а животом — до її худих сідниць, і що ж це її розбудило? Пісяти їй не хочеться, принаймні не припекло, тоді в чому ж річ?..

Амендо, ти щось сказала? Тобі чогось треба? Можливо, ти хочеш пити? Можливо, тобі потрібне зелене скло оранжереї, щоб порізати собі зап’ястки?

Ці думки промчали крізь її мозок, але Лізі насправді нічого не хотіла казати, бо їй спала дивна думка. Ця думка полягала в тому, що хоч вона й бачила перед собою кучму майже зовсім сивого Амендиного волосся та мереживо нічної сорочки на її шиї, проте насправді вона була в ліжку зі Скотом. Так! Що в якусь мить ночі Скот… що? Проник у спогади Лізі та в тіло Аменди? Щось подібне до цього. Це справді була кумедна думка, проте Лізі не хотіла нічого казати, остерігаючись, що якби вона це зробила, то Аменда могла б відповісти їй голосом Скота. І як би вона тоді повелася? Зойкнула б від жаху? Таким зойком, від якого й мертві прокинуться, як говориться у відомій приказці? Це думка, звичайно, безглузда, але ж…

Але ж подивися на неї. Подивися, як вона спить, із підтягнутими коліньми і нахиленою головою. Якби там була стіна, вона торкалася б її лобом. Тож не дивно, що мені здалося…

А тоді, в густій темряві, яка передує світанку, з обличчям, обернутим так, що Лізі не могла його бачити, Аменда раптом заговорила.

— Дитино моя, — сказала вона.

Пауза.

А тоді:

— Люба моя дитино.

Якщо температура тіла в Лізі учора ввечері, здавалося, впала на тридцять градусів, то тепер вона, мабуть, упала на шістдесят,[19] бо хоч голос, який це сказав, був, безперечно, жіночим, але він був також голосом Скота. Адже Лізі жила з ним понад двадцять років і не може не впізнати його голос.

Це сон, — сказала вона собі. — Тому я навіть не можу зрозуміти, коли це відбувається — тоді чи тепер. Якщо я добре роздивлюся навколо, то побачу десь у кутку кімнати чарівний килим-самоліт із написом НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ, що витає в повітрі.

Але вона не могла розглянутися навкруги. Протягом якогось часу вона взагалі не могла ворухнутися. Не могла й озватися, бо їй заважало світло, якого ставало дедалі більше й більше. Ніч майже закінчилася. Якщо Скот повернувся — тобто якщо вона справді прокинулася й усе це їй не приснилося, — тоді для цього має бути якась причина. І, звичайно ж, він прийшов не для того, щоб зробити їй боляче. Він не міг би зробити їй боляче. Щонайменше… він повернувся б без якоїсь певної мети. Але вона почуває, що неспроможна вимовити ані його ім’я, ані ім’я Аменди. Адже вона могла помилитися к обох