Читати книгу - "Консуело"

собою й своїми думками. Знову заговорив він про свою любов, і знову відповіддю на його слова було те ж мовчання, та ж розгубленість. Усі його намагання обійняти й поцілувати її зустрічали незмінний опір, однак це робилось інстинктивно, — для гніву в неї не було сил. Коли гондола причалила, Дзустіньяні спробував ще на хвилину затримати Консуело, все ще сподіваючись домогтися від неї хоч одного слова, що подає надію.

— Вибачте, синьйоре графе, — нарешті мовила вона лагідно, але байдуже. — Я зараз страшенно слаба й погано вас слухала, але зрозуміла все. Так, я прекрасно вас зрозуміла. Дайте мені ніч на роздуми, дайте мені прийти до тями! А завтра, так… завтра я вам відповім одверто.

— Завтра! О люба Консуело! Та це ж ціла вічність! Але я готовий скоритись, якщо ви дозволите мені сподіватися, що принаймні ваша дружба…

— Так! так! Ви можете сподіватися, — дивним тоном відповіла Консуело, виходячи на берег. — Але не йдіть за мною, — додала вона, владним жестом указуючи йому на гондолу, — інакше вам уже ні на що буде сподіватися.

Сором і обурення повернули їй сили, але то було нервове, гарячкове піднесення, що вилилося, коли вона стала підніматися сходами, в якийсь страшний, уїдливий сміх.

— Ви дуже веселі, Консуело! — почувся в темряві голос, при звуку якого вона ледь не знепритомніла. — Вітаю вас із таким веселим настроєм!

— О так! — скрикнула вона, із силою схопивши Андзолето за руку й швидко піднімаючись із ним до себе в кімнату. — Дякую тобі, Андзолето, ти маєш рацію, вітаючи мене: я дійсно весела, так, так, безмірно весела!

Андзолето, очікуючи її, вже встиг засвітити лампу; і коли блакитнувате світло впало на їхні змучені обличчя, вони злякалися одне одного.

— Ми дуже щасливі, чи не так, Андзолето? — різко сказала вона, гірко посміхнувшись, і сльози так і потекли в неї з очей. — Скажи, що ти думаєш про наше щастя?

— Я думаю, Консуело, — відповів він із сумною посмішкою, хоча очі його при цьому залишалися сухими, — що нам було не дуже легко на нього погодитись, але що зрештою ми з ним звикнемося.

— Мені здається, ти чудово звикся з будуаром Корилли.

— А ти, я бачу, зовсім освоїлася з гондолою пана графа.

— Пана графа? Тобі, виходить, було відомо, Андзолето, що граф хоче зробити мене своєю коханкою?

— І щоб не заважати тобі, моя мила, я скромно відійшов.

— Ах, ти знав це? І вибрав цей момент, щоб мене кинути?

— Хіба я недобре вчинив? Хіба ти незадоволена своєю долею? Граф — чудовий коханець! Куди ж було суперничати з ним нещасному, проваленому дебютантові!

— Порпора мав рацію: ви негідник! Ідіть звідси! Ви не варті того, щоб я перед вами виправдовувалась, і, мені здається, я була б ображена вашим жалем. Чуєте? Ідіть! Але, ідучи, знайте, що ви можете дебютувати у Венеції й навіть повернутися з Кориллою до Сан-Самуеле: ніколи дочка моєї матері не з'явиться більше в цьому мерзенному балагані, що величається театром!..

— Виходить, дочка вашої матері, циганки, збирається зображувати знатну даму на віллі Дзустіньяні, на березі Бренти[91]? Що ж, це блискуче майбутнє, і я дуже радий за вас!

— О, моя люба матінко! — скрикнула Консуело, кидаючись на коліна біля свого ліжка й ховаючи лице в ковдру, яка свого часу слугувала смертним покривалом циганці.

Андзолето був наляканий і вражений розпачем Консуело, жахливими риданнями, що розривали їй груди. Докори сумління раптово прокинулися в ньому з бурхливою невтримністю, і він кинувся до своєї подруги, щоб обійняти її й підняти з підлоги; але тут вона сама схопилася на ноги й, відштовхнувши його від себе з невластивою їй силою, випхала за двері, кричачи йому вслід:

— Геть звідси! Геть із мого серця! Геть із моєї пам'яті! Прощавай! Прощавай назавжди!

Андзолето прийшов до неї з жорстокими й егоїстичними намірами. Однак це було краще, що він міг придумати. Не почуваючи в собі сил розлучитися з Консуело, він знайшов спосіб усе примирити: розповісти їй про небезпеку, що загрожує з боку закоханого Дзустіньяні, і тим самим змусити її покинути театр. Його план, звичайно, віддавав належне чистоті й гордості Консуело. Він прекрасно знав, що вона не здатна ні на які компроміси, не здатна користуватися заступництвом, через яке могла б червоніти. У його злочинній і порочній душі все-таки жила непохитна впевненість у доброчесності Консуело; він знав, що застане її такою ж цнотливою, вірною й відданою, якою залишив кілька днів тому. Але як сполучити це схиляння перед нею, бажання залишатись її нареченим і другом з твердим наміром продовжувати свої стосунки з Кориллою? Річ у тім, що він хотів разом з коханкою повернутися на сцену. І, звичайно, у такий момент, коли його успіх цілком був у руках Корилли, не могло бути й мови про те, щоб розлучитися з нею. Цей зухвалий і підлий план остаточно дозрів у його голові, а до Консуело він ставився так, як італійські жінки ставляться до мадонн: у час каяття вони благають їх про прощення, а коли грішать, завішують їхній лик фіранкою.

Одначе, коли він побачив її в комічній ролі на сцені, такою блискучою й на вигляд такою веселою, в душу його закрався страх, що він втратив занадто багато часу на обмірковування свого плану. Побачивши, що вона ввійшла в гондолу графа, а потім почувши її істеричний сміх і не відчувши в ньому всього розпачу змученої душі, він вирішив, що спізнився, — і в ньому закипіла страшна досада. Але коли вона, обурена його образами, з презирством вигнала його, він знову відчув до неї повагу, змішану зі страхом, і довго стояв на сходах, а потім блукав берегом, очікуючи, що вона його покличе. Він наважився навіть постукати до неї й, стоячи за дверима, благати про прощення; але німа тиша панувала в кімнаті, куди йому вже ніколи не судилося ввійти разом із Консуело. Збентежений і пригнічений, пішов він до себе, маючи намір наступного дня повернутися знову й домогтися більшого успіху.

«Так чи інакше, — говорив він собі, — план мій буде здійснено: вона знає про любов графа, справу наполовину зроблено».

Змучений утомою, Андзолето довго спав наступного ранку, а після полудня вирушив до Корилли.

— Приголомшлива новина! — вигукнула вона, розкриваючи йому обійми. — Консуело виїхала!

— Виїхала? З ким? Куди?

— До Відня, куди її відправив Порпора й куди сам він збирається їхати за нею слідом. Усіх нас обдурило це хитре дівчисько: його було запрошено на імператорську сцену, де Порпора ставить свою нову оперу.

— Виїхала! Виїхала, не сказавши