Читати книгу - "Кандід"

Кандіду зробити огляд своїй роті. Кандід скорився; губернатор лишився з Кунігундою. Він освідчився перед нею і об'явив їй, що вона так причарувала його своєю красою, що він завтра візьме шлюб із нею в церкві або якось інакше. Кунігунда попросила чверть години подумати, порадитися зі старою і потім на щось зважитися.

Стара сказала Кунігунді:

— Панно, ви маєте сімдесят два покоління предків і ні обола грошей. Ніщо вам не заважає стати дружиною найбільшого сеньйора Південної Америки, що має такі чудові вуса. Чи вам турбуватися про вірність після всіх ваших пригод? Вас ґвалтували болгари; єврей і інквізитор тішились вашою любов'ю. Горе дає права. Скажу вам: на вашому місці я, анітрохи не вагаючись, віддалася б за губернатора і тоді влаштувала б кар'єру капітанові Кандіду.

Поки стара говорила так з усією розважністю, що дають літа і досвід, у порту з'явився маленький корабель; на ньому був алькад[226] з альгвазілами.[227] І виявилась така річ.

Стара не помилилась, що гроші та коштовності Кунігунди вкрав у місті Бадахосі домініканець із широкими рукавами, коли вона похапливо втікала з Кандідом. Цей чернець надумався продати кілька самоцвітів ювелірові. Купець пізнав добро великого інквізитора, і домініканець, перед тим як його повісили, признався, у кого він їх украв і куди ті люди поїхали. Про втечу Кунігунди й Кандіда вже знали. Їх вистежили до Кадікса і, не гаючи часу, вирядили за ними корабель. І от корабель був уже в Буенос-Айресі. Поширилась чутка, що алькад має зараз висісти на берег та що женеться він за вбивцями великого інквізитора.

Стара, розважна, як завжди, відразу зміркувала, що робити.

— Ви не можете втікати, — сказала вона Кунігунді, — та вам і боятись нема чого. Монсеньйора забили не ви, а крім того, губернатор, закоханий у вас, не дозволить, щоб з вами зле поводились. Лишайтесь.

І зараз же побігла до Кандіда.

— Тікайте, — сказала вона, — а то через годину вас спалять.

Не можна було гаяти й хвилини. Але як розлучитися з Кунігундою і де врятуватись?

Розділ чотирнадцятий

Як зустріли Кандіда й Какамбо парагвайські єзуїти

Кандід привіз із Кадікса слугу, яких часто можна зустріти на берегах Іспанії та в колоніях. То був іспанець лише на чверть, батьком його був метис із Тукумана;[228] він був хлопчиком у хорі, паламарем, матросом, ченцем, носієм, солдатом, лакеєм. Звали його Какамбо, і він дуже любив свого господаря, бо його господар був людина вельми добра. Він хутенько осідлав пару андалузьких коней.

— Ходімо, мій пане, послухаймося старої, тікаймо! Тікаймо не оглядаючись!

Кандід гірко плакав.

— О дорога моя Кунігундо! Як мені покидати вас у той час, коли пан губернатор має влаштувати наше весілля! О Кунігундо, що робитимете ви тут, на далекій чужині?

— Робитиме те, що знатиме, — мовив Какамбо. — Жінка завсіди дасть собі раду. Їй Бог допоможе. Тікаймо!

— Куди ти ведеш мене? Куди нам їхати? Що ми будемо робити без Кунігунди? — казав Кандід.

— Присягаючись святим Яковом Кампостельським, — сказав Какамбо, — ви мали воювати проти єзуїтів, а тепер будете їх обороняти. Я добре знаю дорогу і проведу вас до їхньої держави. Їм буде дуже приємно мати капітана, що вчився муштри в болгар, і ви зробите прекрасну кар'єру. Коли не маєш долі в одному місці, треба її шукати в іншому. Це така втіха бачити і робити щось нове.

— То ти вже був у Парагваї? — спитав Кандід.

— А звісно! — відповів Какамбо. — Я був шкільним сторожем при Ассумпсіонській колегії і знаю державу los padres,[229] як вулиці Кадікса. Дивна річ ота держава! Вона має більше як триста льє в діаметрі й поділена на тридцять провінцій. Los padres там мають усе, а народ — нічого; це зразок розуму й справедливості. Як на мене, то я не знаю нічого божественнішого, як los padres, що тут воюють проти іспанського та португальського королів, а в Європі цих королів сповідають; що тут убивають іспанців, а в Мадриді посилають їх на небо, — це мене захоплює. Отже, поспішаймо; ви будете найщасливішим серед людей. Як приємно буде los padres дізнатися, що в них у війську буде капітан, обізнаний з болгарською муштрою!

Коли вони прибули до першої застави, Какамбо сказав вартовому, що капітан хоче переговорити з комендантом. Пішли сповістити начальника варти. Парагвайський офіцер чимдуж побіг до коменданта і переказав йому новину. Кандіда й Какамбо спочатку роззброїли і забрали в них андалузьких коней. Потім їх провели між двома рядами солдат. Комендант ждав їх. Він був у трирогому капелюсі, у підтиканій рясі, зі шпагою на боці й еспонтоном у руці.[230] Він зробив знак — і вмить двадцять чотири солдати оточили новоприбулих. Сержант сказав їм, що треба почекати, бо преподобний отець-провінціал не дозволяє жодному іспанцеві говорити без нього і лишатися більше як три години в країні.

— А де ж преподобний отець-провінціал? — спитав Какамбо.

— Відправив месу і тепер на параді, — відповів сержант, — ви зможете поцілувати його остроги тільки через три години.

— Але пан капітан, що вмирає, як і я, з голоду, не іспанець, а німець… — сказав Какамбо. — Чи не можна нам поснідати, дожидаючи його превелебність?

Сержант умить побіг і доповів комендантові.

— Слава богу! — сказав той. — Коли він німець, то я можу з ним говорити. Ведіть його до моєї альтани.

Відразу Кандіда довели до зеленої альтани, прикрашеної дуже гарною золотисто-зеленою колонадою і клітками, де були папуги, колібрі, цесарки і всі найрідкісніші птахи. В золотих чашах був наготований найсмачніший сніданок; і, тимчасом як парагвайці їли маїс із дерев'яних мисок на чистому повітрі, під пекучим сонцем, преподобний отець-комендант увійшов до альтани.

Це був вродливий юнак, повновидий, білолиций, червонощокий, з піднятими бровами, жвавим поглядом, рожевими вухами і рум'яними вустами, гордовитий, хоч то була гордість не іспанця і не єзуїта. Він повернув Кандідові й Какамбо відібрану в них перед тим зброю, а так само й обох андалузьких коней; Какамбо дав їм вівса за альтаною, проте не спускав їх з ока, боячись несподіванки.

Кандід спочатку поцілував полу комендантової ряси, а потім сів з ним до столу.

— То ви німець? — спитав єзуїт по-німецьки.

— Так, преподобний отче, — відповів Кандід.

Обидва вони, кажучи це, дивились один на одного з надзвичайним подивом і хвилюванням, якого не могли перебороти.

— А з якої німецької країни ви родом? — спитав єзуїт.

— Із поганої провінції Вестфалії, — відповів Кандід, — а народився в замку Тундер-тен-Тронк.

— О небо! Чи можливо ж це? — скрикнув комендант.