Читати книгу - "На скрижалях історії"

Зав'язався бій. Козаки залягли за насипами щебеню, а частина за канавою з іншого боку колії. Їх кулемет б'є по платформах, які тягне до колійної стрілки паротяг. З рясно поцюканої кулями й осколками платформи стікає, як вода, кров добровольців, навіть по колесах. Трупи звалюються на всі боки.

Ось кулемет Ільчука чомусь захлинувся, умить із теплушок ворожого ешелону висипало й влилося в лаву ще душ п'ятсот і в обхід гайдамацькій лаві покушпелили бігом у степ.

Козакам по лаві передали гуртуватися біля ешелону, що стоїть напохваті за версту від Алмазної. Не затримали добровольців і на цьому утинку... З'явився на колії бронепотяг «Кузьма Кручков» і був би поклав усіх їх до одного на місці. Та, на щастя, не встиг наздогнати козацького ешелону, який пірнув нишком по колії між будівлями, показав денікінцям хвоста й сунувся, важко віддихаючи, на захід. А бронепотяг «Кузьма Кручков» далі стрілки, переведеної на «глухий кут», рушити навздогін не міг. Що відбувається на інших ділянках фронту армії Директорії не відомо, а тут, у Дебальцевому, чергова спроба затримати добровольчу армію не вдалася.

Ранок морозний. Під ногами скрипить сніг, козаки переходять зі свого ешелону до панцерника, який тут пихтить, поки вони всідаються в броньовані вагони. Чудна назва в нього — «Гандзя», написана на паротязі великими білими літерами. Він стоїть посередині: два вагони спереду, два — позаду. Броньовик схожий на велику черепаху.

Не встигла «Гандзя» з'явитися з-за рогу станції, як по ній почали гамселити з гармат. По цій колії пішов до станції денікінський бронепотяг «Атаман Платов», він же й поклав два снаряди на «Гандзю». Вона, відпльовуючись гарматами, почала відповзати, захищаючи тил ешелонів, які, кваплячись, відходять у глиб України. І на цьому утинку фронту не затримали Денікіна, хоч і скупчилися тут майже всі частини війська Директорії УНР, які охороняли кордони з Радянською Росією.

У грудні 1918 року головні сили армії Української Народної Республіки під натиском більшовиків із півночі й денікінців зі сходу відступають у глиб України. Усі ешелони скупчились на залізничній станції Лозовій. У теплушках сплять не роздягаючись, пахне патронами, олією, а ще кожушиною, чоловічим потом і козацькими онучами... Ходять розмови, що з червоними має об'єднатися ще й батько Нестор Махно.

Надворі морозяна, тріскуна ніч, хурделить хурделиця, заметіль-метелиця. Година пізня, мабуть скоро дванадцята ночі, біля вагонів ніхто не вештається, окрім вартових. Аж раптом:

— До зброї! — зчинилася сумбурна стрілянина.

— До зброї! — знову лунко прокотилося від ешелону до ешелону.

Поволі хаотична стрілянина вщухла.

З вагонів сипляться козаки, як горох, і тут же займають місця в бойовій шерензі, готові до бою. Між цим тривожним гамором вештається високий здоровань у довгому білому кожусі з чорною великою бородою. Це командир 3-го Гайдамацького полку О. Волох. Він і віддає накази, якому куріню і в якому напрямку рухатись, орієнтуючись по світлу пожежі, що палахкотить у степовому селі неподалік від залізниці.

Розвідники прискакали звідти й сповістили, що там махновці запалили скирту соломи й бешкетують. Коли в село вскочила кіннота Сікорського, там зчинилася безладна стрілянина, ґвалт. На козацьку лаву наскочили якісь великі собаки. Вони спритно перескакують через козаків. Перескочили й через кулемет, біля якого лежать Волков, а поруч Іван, як другий номер. Волков питає Івана:

— Що це за собаки бігають, чого їм тут потрібно вночі?

— Це не собаки гасають, це вовча зграя, забігла в село роздобути їжу, а сильніша зграя, з рушницями, нашугала їх із села, бо сама забрела туди за здобиччю, — напоумив його Іван.

— Махнова зграя гірше вовчої, — каже Волков, — та з зубами, а Махнова зі зброєю й вогнем.

Першому куріню довелося залягти понад посадкою, а потім рушили до села, що лежить у них на шляху. Хуртовина змусила проситися до місцевих жителів погрітися. Уже передрання. Селяни святкують різдвяні свята, у хатах мерехтять лампадки перед іконами. Та грітися довелося недовго. Заскочив курінний отаман у крайню хату, наказав Іванові і його товаришеві Войтенку налагодити зв'язок із сусідньою частиною, яка розташована справа за залізницею.

Пішли в безпросвітню темряву. Ідуть довго. Вітер свистить у дротах. Зашуміла хуртовина голим деревом у посадці. Ідуть, навкруги степ, ніби й кінця-краю йому немає... Попереду узріли — щось ніби зачорніло на снігу:

— Слава Богу! Нарешті знайшли тих, кого шукаємо!

Щодуху підбігли до людини на снігу й питаються разом:

— Яка ваша частина? Де ваш командир?

Моторошна мовчанка... Придивилися до козака зблизька, а він бездиханний, на руці лише годинник шаврутить тік-так, тік-так. Поруч лежить ще один козак, він теж мертвий, заметений снігом.

— Це тут був бій з махновцями... — осінило врешті.

Пахне снігом і кров'ю. Хочеться якнайшвидше залишити це мертве місце.

Ідуть далі, інколи зупиняються. До дзвону в скронях услухаються в тишу. Зненацька вітер доніс до них людський крик, який лунко й моторошно провис серед нічної, наповненої міріадами дрібних крапель порожнечі. Поспішили на нього, побачили на снігу скрючену людину. Вона волає в темряву, благає:

— Добийте! Прошу! Не хочу, щоб мої кістки хрумтіли на